Сергій Мисько - Двороге ковадло

Невизнаний геній зневірився опісля невдалих спроб використання свого винаходу — камери квантового відлуння для подорожей в інші виміри. Але випадкова зустріч несподівано й кардинально змінює життя героя, а експеримент завершується вдало. Може, загадкове знайомство невипадкове, а майбутнє винаходу примарне?

Все почалося зі звичайних дурощів.

Віднедавна, щоранку, о пів на шосту, Валерій Васильович Самодостатній виходив абсолютно голим на дах будинку за номером двадцять п’ять, що по вулиці Хрещатик, в якому й проживав, аби отримати заряд бадьорості перед трудовим буднем.

Не став винятком і його черговий день народження. Своє тридцятиліття він зустрів фізичними вправами, ускладненими особливим видом дихальної гімнастики, на висоті, як він полюбляв жартувати: фантомного, п’ятнадцятого поверху. Дійсно, такий моціон, якого він дотримувався останні півроку, додавав енергії та зміцнював дух для продуктивної життєдіяльності.

Попри небезпеку, звідси відкривалися мальовничі краєвиди. Пряма лінія вулиці Богдана Хмельницького щоранку ніби вказувала Самодостатньому напрямок привального руху до своєї мети. Там, у вранішньому тумані, має бути, і є (він точно знає), поки що невідома, навіть йому самому формула змісту нового життя. Він був переконаний на всі сто відсотків. Особливо опісля виконання комплексу вправ.

Свого часу, зведенню п’ятнадцятого поверху, завадили комунікації метрополітену. Вентиляційна шахта виходила на поверхню якраз на місці зведення споруди. Тому архітекторам довелося вносити відповідні корективи до плану будівництва аби зберегти ефективність вентиляційної шахти. Якраз на висоті п’ятнадцятого доцільність комунікації зникала, тому згаданий поверх було лишень означено баштою з піком.

Зазвичай, під кінець руханки, випроставши руки назустріч сонцю, Самодостатній голосно, тричі, вигукував перше, що спадало на думку.

Цього понеділкового ранку на свої уродини він не на жарт збадьорився. Тому з особливим натхненням загорланив своє прізвище, немов це був перший крик, щойно Валерко з’явився на білий світ. Так гучно, що навіть сам ледь не оглух.

– Самодостатній! Самодостатній! Самодостатній!

Зазвичай його вух торкалося вже знайоме відлуння. Сьогодні у відповідь – анічичирк. Справа в тому що підсиленню ефекту відлуння сприяла вентиляційна шахта. Але цього ранку проводилися ремонтні роботи, про що свідчило оголошення при вході. Тому очікуваного результату не відбулося. Проте адепт специфічного оздоровчого комплексу не звернув належної уваги на попередження. Валерій Васильович набрав повні-повнісінькі легені повітря і відчайдушно повторив спробу.

– Самодостатній!!! Самодостатній!!! Самодостатній!!!

– Ій!!! Ой!!! Ай!!! Ей!!! Уй!!! – услід за вигуками, довкола рознеслося досить дивне, неспецифічне повторювання останнього складу його прізвища. Зовсім інша інтонація і діапазон. Йому здалося, що йому вторить багатотисячний хор.

Ошелешив себе думкою: «Ого-го! Пролонгований ефект внутрішнього відлуння. Квантове відлуння прямої дії! Прямої… В чистому вигляді. Якщо я не помиляюся… Щойно я розмножив свій голос. І себе… Скоріше себе, а потім вже все інше. Я щойно волав багатотисячним хором собі подібних. Мої копії… Всі одночасно… Але яким чином? Можливо я на деякий час став аж занадто енергоємним. І надлишок енергії спровокував супер можливості?»

Він роззирнувся довкола аби впевнитися чи немає ще когось поряд. Нікого. Пошепки промовив своє прізвище.

– Самодостатній…

Звуки, ледь чутні навіть йому самому, переросли у гучне, але вже зовсім інше перефразування.

– Юй!!! Їй!!! Єй!!!

Ця обставина досить суттєво вплинула на Васильовича. Перебуваючи в стані легкої контузії, він почав сприймати на слух аж занадто дивне відлуння свого голосу. Ніби це воно спровокувало парадоксальними вібраціями відкрити портал у інший вимір без попереднього підбору варіантів ключів…

Паралельно зі звуками останніх складів його прізвища, Самодостатній почув дуже ніжні й улесливі слова, народжені жіночим ротиком:

– Вітаю1 Вітаю з днем ангела. Уродини урочиста подія. Стій де стоїш, Самодостатній, нарешті ти до мене докричався. Милий мій дурнику, дякую, що знову вдихнув мене у реальний світ блаженства без вічності… Знаю, ти теж народився вранці. Вітаю тебе. До цих пір я лишень міф, плід твоєї уяви, яскрава метафора… Чарівна принцеса. Володарка усіх відлунь. Тепер можу не тільки кокетувати з тобою на вушко, а й впливати на реальність. Тобі від мене подаруночок. Вже скоро здійсниться твоя мрія! Вже скоро. Скоро…

Дійсно, опісля такого стрімкого розвитку подій, не кожен здатен тримати себе в руках. Навіть сповнений скепсисом суворої столичної реальності Самодостатній, ще деякий час стояв на даху з розпростертими руками. Кілька разів поспіль він спробував повторити дійство, але марно. На заклик у відповідь – знову анічичирк. Таємничі перемовини припинилися. Трохи оговтавшись, глибоко вдихнув і повільно видихнув. Тільки тепер Васильович повернувся в нормальний стан.

Він зовсім не чув голосу вранішнього міста, що прокидалося і оживало, заповнюючи простір голосом буденності. Його єство заповнило дивне, неосяжне твориво чогось масштабного і поки що не досить зрозумілого. Це були лишень обриси. Він чітко усвідомив нагальну потребу втілити цю химерну структуру у практичні форми. В голові відбувся незвичайний вибух. Валерій Васильович відчув, як його мозок збирається змінити свій попередній рецепт. Йде тотальна підготовка до виверження енергії більшої половини нейронів… Закипіла нова, могутня енергія, яка вимагала випустити її у реальний світ фантастичним творивом. Свідомість Самодостатнього вже продукувала формули і варіанти модернізації дивного винаходу.

Наразі, попри шквал думок, він тільки й зміг, що прошепотіти безглуздий набір слів:

– Радше… Вочевидь… Ймовірно. Але ж… Позаяк… Містика та й годі. Але чому: «Ой» і все інше?

Величне світило вже визирало з-за обрію, примусивши все існуюче відкинути довжелезні, химерні тіні.

Наспіх поснідавши, Валерій Васильович в доброму гуморі, стрімголов помчав на роботу. Віднедавна він змінив кар’єрні пріоритети. Замість наукової праці, якою донині наполегливо займався впродовж восьми років, обрав іншу стезю. Він для загалу став засновником мережі аптек. Що звісно приносило більш змістовний прибуток, а ніж праця в царині експериментальної науки. До речі він не полишав надію продовжити свої наукові дослідження в царині біофізики. Він кинув писати докторську дисертацію. Причина банальна до абсурду. Як завше не вистачало фінансової підтримки. А без відповідної бази подальший розвиток не мав логічного завершення. Животіти і ходити з простягнутою рукою він не бажав. Мав на меті накопичити потрібний ресурс та з новими силами взятися за дослідження.

Валерко дуже пізно вимовив своє перше слово. Не в свій час. Часткова глухота і німота проявилася в повній мірі, як наслідок родової травми. Всі намагання його мами й тата зарадити проблемі результатів не давали. Найкращі спеціалісти в цій галузі, видавали лишень невтішні прогнози. Хоча й пропонували варіанти адаптації малого у соціумі з цими вадами. Батьки вірили в зцілення і сподіватися, докладаючи зусиль.

Звичайно, що серед рідних людей він почувався впевненіше. А в тім, для повноцінного процесу адаптації Валерику періодично довелося відвідувати спеціальні заклади для виховання дітей з подібними вадами.

Всі навколишні гамми кольорів і німих звуків мали для малого особливе наповнення. Кожен звук він намагався відчувати