Едмонд Мур Гамільтон - Повернення до зірок

Джон Гордон, землянин ХХ століття, переносить своє тіло крізь прірву часу у далеке майбутнє.
Всесвіт знаходиться на межі громадянської війни. Королівство Фомальгаут роздирають протиріччя між людьми та негуманоїдами.
Та якась темна невідома досі сила стоїть за цим, здавалося б, прикордонним конфліктом.
Чи зможе Гордон завадити таємничим прибульцям підкорити народи Галактики?..

Переклад Сергія Тищенка 

Секретарка відчинила двері.

— Увійдіть, містере Ґордон.

— Дякую.

Двері за його спиною зачинилися, а чоловік, що сидів до цього за столом, встав і пішов назустріч, простягаючи руку для вітання. Високий на зріст, молодший, ніж можна було припустити, він весь світився доброзичливістю.

— Містер Ґордон? Я доктор Кеоґ.

Вони потиснули один одному руки. Джон Ґордон опустився у крісло, Кеоґ знову сів за свій стіл. Від погляду психоаналітика Ґордону стало незатишно.

— Вперше у психіатра? — Спокійно запитав Кеоґ.

— Я… Раніше у цьому не було потреби.

— Не соромтеся, — сказав Кеоґ. — У кожного свої проблеми. Головне — усвідомити, що вони існують. Лише у цьому випадку є сенс спробувати впоратися з ними. — Він посміхнувся. — Тож головний крок зроблено, далі простіше. Подивимося…

Кеоґ побіжно проглянув карту пацієнта — записів там було на диво небагато.

— Отже, ви працюєте у страховій компанії?

— Так.

— І, як я бачу, не без успіху.

— Останні роки я працював досить багато, — сказав Ґордон не дуже впевнено.

— Любите свою роботу?

— Не те щоб дуже.

Деякий час Кеоґ мовчав, вчитуючись у карту. Ґордону нестерпно хотілося втекти, але він чітко розумів, що доведеться сюди повернутися. Жити так він більше не може. Він повинен знати все. Просто зобов’язаний.

— Бачу, ви не одружений, — зазначив Кеоґ. — Чому?

— Це одна з причин, чому я прийшов. Була одна дівчина… — Ґордон зам’явся, потім продовжив з суворою рішучістю: — Я хочу знати — галюцинації у мене чи ні?

— Галюцинації? — Перепитав Кеоґ. — Якого роду?

— Коли це було, я не сумнівався, — квапливо сказав Ґордон, — Це була реальність, більш справжня, більш жива, ніж все, що я відчував раніше. Але зараз… я просто не знаю. — В його очах, спрямованих до лікаря, з’явився біль. — Скажу вам правду. Я не хочу втрачати цих видінь, якщо це видіння. Вони мені дорожче за будь-яку реальність. І якщо… якщо я… О, Боже! Ґордон скочив і зробив кілька кроків, до болю стиснувши кулаки. Він був наче людина, яка ось-ось стрибне зі скелі, і Кеоґ знав, що так воно і є. Але мовчки чекав.

— Мені здавалося, що я… Що я жив серед зірок… Не зараз, а в майбутньому, через двісті тисячоліть… Дайте договорити, доктор, а потім можете надягати на мене гамівну сорочку. Я справді вірив, що мій розум перенісся крізь час у тіло зовсім іншої людини, але я… Я зберіг своє «я». Розумієте? Розум і пам’ять Джона Ґордона з XX століття. І при цьому був у тілі Зарт Арна, принца Середньо-Галактичної імперії. Там, серед зірок… Голос його знизився до шепоту. Він стояв біля вікна і дивився на дощ, який поливав дахи та труби 64-ї вулиці Іст-Сайда. Небо нависало сірою, ніби покритою кіптявою, масою.

— Я чув Пісню Вершин, яка лунає у Трооні, коли промені Канопуса нагрівають Кришталеві гори. Був у Зоряному залі імператорського палацу разом із королями. Вів флот Імперії на бій з Лігою Темних Світів. Бачив армади зорельотів, які гинули на кордонах Скупчення Геркулеса… Він не дивився, як реагує на його слова Кеоґ. Його це не цікавило. Він почав говорити і хотів висловити все до кінця. Голос його був сповнений гордості і печалі.

— Я був у Туманності Оріона, перетинав пилові хмари, в яких полонені сонця насилу просвічували крізь вічні димні сутінки. Я вбивав людей. І, доктор, в останній битві я… — Замовкнувши, він похитав головою і різко відвернувся від вікна. — Втім, все це не має значення. Крім одного. Весь цей всесвіт, інша мову, люди, одяг, будівлі, незліченні деталі… Чи міг я придумати все це?..

Тепер він дивився на Кеоґа, і на його обличчі був відчай.

— Ви були щасливі там? — Запитав Кеоґ.

Деякий час Ґордон розмірковував. На його чесному, відкритому обличчі з’явилися численні зморшки, які виражали всю силу душевних мук.

— Більшу частину часу. Так, там було страшно. Події… — Він зробив відчайдушний жест. — Мені там постійно загрожувала небезпека, але… Так, мабуть, я був щасливий. Кеоґ розуміюче кивнув. — Ви згадали про дівчину..

Ґордон знову відвернувся до вікна.

— Її звали Ліанна. Принцеса королівства Фомальгаут і наречена Зарт Арна. Це політичний союз, нічого більше. У Зарт Арна була інша жінка. А я, будучи в його тілі, закохався у Ліанну.

— А вона?

— І вона. Потім усе розвалилося. Мені довелося залишити її і повернутися сюди — у свій світ, свій час… А зараз я скажу вам головне, доктор. Я давно залишив всі надії її побачити, але одного разу вночі мені здалося, що вона зі мною розмовляє. Телепатично, крізь час. Вона повідомила, що Зарт Арн знайшов спосіб перенести мене до них фізично, в моєму власному тілі… — Він помовчав, нерішуче схиливши голову. — Напевно, я схожий на божевільного. Але тільки ця надія — коли-небудь повернутися туди — дозволяє мені жити. Виносити це тяжке існування. Та сьогодні я вже сумніваюся, чи було це насправді. — Він знову сів у крісло, втомлений і спустошений. — Я нікому не розповідав про це. Зараз я ніби вбив частину себе самого. Але я не можу жити між двома світами. Якщо той світ галюцинація, а цей — єдина реальність, то… Допоможіть мені переконатися у цьому.

Тепер вже Кеоґ встав з-за столу і почав міряти кроками кімнату.