Нора Сівелл - Кава з собою (оповідання), Нора Сівелл

Чорна кава без цукру з двома кубиками льоду — її замовлення у будь-якій кавʼярні, за будь-якої погоди.

Навіть сьогодні, коли надворі легка мжичка, а пожовкле листя осипалось з дерев на доріжки й м’яко хрустіло під ногами, наче якісь підлітки розсипали картопляні чипси.

У кав’ярні пахло свіжозмеленою кавою й мокрими парасольками — аромат, що ідеально пасував повільній суботі і цьому жовтню.

— З собою чи тут? — запитав бариста, встановлюючи холдер у кавомашину.

— З собою, — відповіла вона. Не те щоб Лія збиралася кудись іти — просто вона завжди хотіла мати змогу піти в будь-який момент. Навіть якщо напій ще не допито. З керамічною чашкою це складніше.

Шум кавомолки, плавні, впевнені рухи баристи, дзижчання машини та легка лаунж-мелодія — чи не  найулюбленіший набір звуків. Вони заспокоювали, занурювали, заколисували. Дозволяли тілу заземлитись, а розуму — відлетіти кудись далеко-далеко.

Тонкий дверний дзвоник сповістив про нового відвідувача й вирвав її з польоту думок.Лія повернула голову — і погляд приклеївся до болю знайомих очей. Блакитних, як серпневе небо.По тілу прокотилася хвиля тепла, але плечі напружились, а серце закалатало.

Він застиг. Його погляд м’яко ковзав по її обличчю — не зніяковіло й не здивовано.

А з ніжністю. І з надією. Вона завжди вміла читати його обличчя — як відкриту книгу.

Щоки наповнились жаром. Дівчина швидко відвела погляд — і втупилася в паперовий стакан із кавою, де два кубики льоду стрімко танули.

Якби ж і вона могла зараз отак просто — розчинитися. Злитися з місцевістю. Стати невидимою.

Лія розплатилась, узяла напій намагаючись приховати тремтіння в руках, і вже збиралася йти, як знайомий аромат хвої й дерева накрив її, мов обійми старого лісу.

Серце пропустило удар, а шлунок скрутило.

Він стояв поруч. Так близько, що дівчина могла б просто нахилити голову — й опинитися біля його плеча.

Вона не дивилась на нього, але відчувала, куди спрямований його погляд.

На її руку. На тоненьку золоту обручку на безіменному пальці.

Лія підвела очі і зустрілася з його поглядом. Не було в ньому холоду чи болю. Лише мʼякий сум. І прийняття. І вона знала це точно. Бо вже бачила цей погляд — пʼять років тому.

Дівчина взяла свою каву, розвернулась і повільно пішла до виходу.

Сьогодні вона ненавиділа себе за звичку завжди брати каву на виніс, але в глибині душі знала, що це гарне рішення. 

Кінець