Марина Вітер - Тіні волі, Марина Вітер

Зима. Мороз скував землю. Сніг падає повільно, мов прикриття для людського болю. Україна в крові й надії. Роки війни, боротьби, втрат. Але душа не здається.

ГЛАВА 1. ПІСЛЯ БИТВИ

     Село під Києвом.
         Хата вкрита інеєм. У вікні тьмяне світло лампи. Всередині — дівчина з чорними, як ніч, косами — Катерина, 22 роки. Її пальці тримтять, коли вона зашиває розірваний прапор — синьо-жовтий. Біля печі старий дід — Панас, колишній січовий стрілець.

— Катрусю… — він тихо говорить. — Ти знаєш, що за цей прапор тебе можуть розстріляти.

— І за мовчання душу втратиш, діду. Ми не народилися, щоб жити на колінах.

         У двері стукають. Вона ховає прапор. До хати заходить Іван, вояк у формі армії УНР, втомлений, з раною на руці. Їхній погляд — мов спалах.

— Прийшов… — прошепотіла Катерина. — Я чекала.

— А я думав, тебе вже забрали. Кажуть, червоні сьогодні були тут.

       Дід важко піднімається:
— Їм не Україна потрібна — їм влада. А ми — тіні. Тіні волі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍