Wood - Відголоски мовчання , Wood

Відголоски мовчання
  "Трус!"– кричав мені в спину з піною в роті батько, коли дізнався, що я боягузливо втік від кривдників у школі.
"Краше б наполіг на своєму та прийшов додому побитий! Не син, а баба. Яка огида...",–сказав він та в ту ж мить грюкнув дверима, що ті аж болісно застогнали.
  Я недовідвернувся, щоб, по-перше, не бачити його таким, а по-друге, щоб не пробудити праведний гнів. Робив я так із завидною регулярністю, бо якщо під час сварки дивився на нього, потім не міг уявити інше, олюднене обличчя...
Він пішов в іншу частину квартири... Я знав! Я інтуїтивно усвідомлював, що далі тато піде так само "розважатися", але тепер з психікою мами. У кухні вже з'явилися перші паростки конфлікту й росли не щогодини, а щохвилини. Крики закручувалися в єдину круговерть й швиденько заповнювали собою весь простір. Минаючи двері, стіни, вони, ці викрики, вже надто розпалені, щоб зникнути, добиралися до моєї напівдитячої голови й, проникаючи через вуші, ніби ставили розпірки в черепній коробці, від чого постійно хотілося схопитися за голову з обох боків й просто-таки відірвати її, щоб валялася десь на підлозі, непотрібна нікому за відсутності корисної роботи.


×××

Поки роки бігли марафон, мати й тато брали участь у змаганнях "хто кого переживе чи виживе з квартири". Іноді здавалося, що все начебто й гаразд, але то було помилкове враження, бо, як і подобає таким сім'ям, гарне існувало тільки для того, щоб на свята щасливе фото зробити... А ще для посилення контрастності, оскільки потрібно ж, щоб було різноманіття!
  Я ходив на уроки, іноді діставав ляпаса, вертався додому, звідки потім просто-таки летів до школи. З часом мені ставало геть незрозуміло, чи дійсно я саме "повертаюся", бо я ж, як вовчок, що за хвостом ганяється, біжу від вчителів та учнівських помордасів до батьків, від яких втікаю через постійні позаземні, майже марсові, бурі.
  Так і жив трусом. Навіть звик до такого вбогого прізвиська в своїй голові, хоча, крім "того" разу, мене так ніхто не називав. Правду кажучи, байдуже було. Я прийняв цю частину себе й навіть не намагався "оскаржити". Кожнісінького разу, коли щось траплялося, зникав, ховався,  пересиджував. Така в мене була і є велика, надійна й непорушна, як навчальний тиждень, стратегія виживання.
Одного такого дня, неохоче тягнучи ноги, прийшов, як зазвичай, додому. Поклав пожований нашою фінансовою, й не тільки, бідністю, наплічник та, наскільки це можливо, безшумно пішов перевдягатися в домашню робу. Не встиг дійти до притулку своєї бідної душі, як чую: ллється прокльон за прокльоном! Зазвичай вони контролювали свою бурхливу, як лава у розгніваному вулкані, емоційність під час суперечок, але я, ніби вибуха ракети після розпочатих сирен, чекав, коли настане той черговий день побиття...
  І ось я, не розуміючи, що та як роблю, вибігаю з кімнати за хвилею адреналіну велетенських масштабів, бо розумію, що ситуація починає тухнути і недобре вже пахне, й тоді бачу, як батько накинувся на матір. Миттєва сміливість, що з'явилася через внутрішній конфлікт, підбила мене на необдуманий вчинок в той момент: не думаючи про власну безпеку, пішов та встромився кинджалом проміж двох частин сім'ї. Встромився й підняв погляд... Тато дивився на мене звірячими очима, які от-от вилізуть з очниць. У них була написана вся моя доля: "Я – ніхто. Вівця тремтяча. Трус." Відвага одразу вивітрилася, залишивши мене один на один з хижаком. Це був вже не батько. Я його не впізнавав! Губи зробилися тонкими, між ними була невелика щілина, напевно, щоб нарізати гострі, як уламки льоду, та мертві, як проржавілий метал, слова. Погляд не подавав ознак наявності душі всередині... Мені стало ніяково від усвідомлення, що робити чи казати нічого.
  Секунди сповільнювалися, змушуючи мене відчувати сором за несвоєчасне втручання, а вже через мить я лежав на підлозі. Не надалося можливості зрозуміти, як це сталося. Єдине, що я відчув – це цівка чогось теплого, яка стікала з кутика губ.

Тим часом в кухні все ще було чути сварку. Мати горлала на батька, як подобає всякій жінці, у якої тронули сина: "Він мав на увазі... Він думав... Він не хотів! Ти що?!"
Ще хвилина, і ще одна, а потім цілковита тиша затьмарила все навколо... Не зрозумів, чи то я до тями не прийшов, чи то вони замовкли... Та й не було вже потреби в розумінні. За мить мати заорала, потім захрипіла. "Треба встати, вона так розносить його цього разу, що горлянку зірвала!"– помножувалося в свідомості, створюючи своєрідний сенсовий калейдоскоп-фрактал. У голові паморочилося... я відключився.
Лежав "просто люстри" години дві. І пролежав би так ще більше, однак сусіди зателефонували в поліцію, яка, приїхавши, фактично розтормошила мене пронизливим дзвінком домофона. Я, ніби труп із труни, встав та потягнув свої ноги й тіло до дверей. Не бачив нікого й нічого... Голова мною керувала, а не я нею. Тиша на всіх рівнях свідомості та підсвідомості заполонила мене. 
" Доброго ранку! Це в вас жінку вбили?" – повсякденним тоном сказав чоловік у формі. 
Я мовчав, бо не знав...
"Яка жінка? Та немає тут жінок, є тільки мама",– згодом видав я ту необроблену думку, яку так і не зміг закінчити, бо все перетворилося на факти: жінки нема; є мама.
  Вони зайшли. Залили собою та нудотним гоміном всю квартиру, а я в цій отруті "плавав" ще годину, допоки на мене не звернули увагу. Приїхала жінка-психолог, розпочала співчуттєвий допит, мовляв, де жив, де живу і таке далі. І всі вони, як один, і один, як всі, запитували: "Хто тобі та жінка, малий?" А я відповідав раз у раз:" Та не знаю вашу ту жінку. У мами запитайте!" А коли запитували, де мама, я жахався від того, які ж люди тупі на цьому світі й думав, що надії вже немає на людей, проте із дорослим терпінням, можливо, надто дорослим для моїх восьми років, стійко відповідав: "З татом"...
Згодом мене облишили. Всім було діло тільки до тієї жінки, а я все думав, що не так зробив, що мама від мене мовчки пішла... Вона завжди так робила після сварки. Якщо я нічого паганого не робив, то йшла до мене, а якщо робив – на вулицю.
"Посидь тут та подумай над своєю поведінкою",– цього вона хотіла кожного разу і я сидів та думав. Відповідь бачив дуже неясно, але долинали до мене відголоски мого мовчання: "Він мав на увазі... він думав... він не хотів!"

Кінець