Костянтин Гончаренко - Сльоза самурайки, Костянтин Гончаренко

Ти - невидиме вістря отруйного списа, що націлений в шпарину в кібернетичному обладунку, за яким ховаються корпоративні таємниці. Ти - професіоналка. Але ти все ще людина. І жоден фаєрвол не захистить твою душу від раптового зламу...

Сльоза самурайки

    Двері відчинилися майже одразу.

   Ліліт, зберігаючи на обличчі винувату, але привітну посмішку, ледь вклонилася господарю. Їй в ніс вдарила суміш запахів – пил, ліки, старий папір, ледь-ледь помітна нотка аміаку. Все це вона могла визначити і без імплантованого в ніс аналізатора, який, подумавши секунду, відправив їй на внутрішній екран повний список з двадцяти з чимось стрічок, підсвітив концентрацію пилу та ще пару пунктів жовтим кольором. Вона звично змахнула напівпрозорий список з поля зору ледь ворухнувши мізинцем.

  - Знову ви? – в голосі хазяїна не чулось особливої привітності. – Погано працюєте!

  - Доброго дня, Микола Гнатович. Я дуже-дуже вибачаюсь… - закліпала Ліліт очима і зробила посмішку ще більш винуватою. – Але сьогодні я точно все виправлю, обіцяю!

  - Заходьте. – буркнув стариган, розвертаючи колісне крісло спиною до входу. – І не забудьте зачинити за собою двері!

  Ліліт пройшла через темнуватий коридор у велику кімнату, в якій старий хазяїн, як вона вже знала, проводив більшу частину свого життя.

  - Всього півгодини, не більше, - промовила вона, сідаючи на вже знайомий їй стілець і нахиляючись до хазяїна, що під’їхав до неї майже впритул.

  - Ви те саме казали минулого разу, - буркнув Микола Гнатович, спостерігаючи, як вона підкочує штанину на його лівій нозі та піддіває довгим нігтем ледь помітну кришечку в брудно-рожевому боці протеза. – А потім мені довелося згадувати, як користуватися цією бісовою конструкцією.

  - Всі помиляються. – безтурботно відповіла Ліліт, витягуючи і з клацанням вставляючи в роз’єм біля свого ліктя довгий тонкий дріт. – Особливо оутстафи на півставки, яких корпорація відправляє ставити новий софт на старі імпланти.

  Стариган скривив губи в чомусь, що могло зійти за посмішку.

  - Нащо взагалі ці оновлення, не підкажете? В мене все було в порядку.

  - Я людина маленька, сказали оновити, я і оновлюю. Ну ви ж, напевно, знаєте, як це буває. – Ліліт посміхнулася чоловіку. – Якщо є відділ, який має покращувати, то навіть коли нічого покращувати, він все одно буде випускати патчі, щоб виправдати своє існування.

  Вона знизала плечима і заплющила очі, концентруючись на процесі авторизації. Ключ, який вона добула цілком чесно, імплант з’їв без проблем. А ось спеціальний експлойт, який врізався у відкриту ще десять років тому вразливість і давав користувачу повний доступ до операційної системи, запустився не з першого разу, і їй довелось правити конфігураційний файл. Нарешті пів діла було зроблено, і вона отримала «адміністратора». Негайно запустивши в роботу повний пакет підготовлених нею програм, вона заспокоєно зітхнула і розплющила очі.

  - Все ставиться! – сказала вона задоволено. – А на секунду мені здалось, що вони знову щось наплутали.

  Чоловік дивився на неї з похмурою зацікавленістю. Пожмакавши губами, нарешті сказав: - Головне, щоб воно несподівано не перестало працювати, поки я на ногах. Падати в моєму віці не дуже приємно.

  - Ну що ви. – щиро обурилася Ліліт. – Це не так працює. Безпека користувача – понад усе!

  - Чому вони  не зробили це взагалі віддалено? Я точно знаю, що дані в лікарню все одно передаються. – не вгамовувався дідуган.

  - Корпоративна політика. Ніякого втручання в код без персональної присутності довіреної особи. Ваш імплант лише передає дані, приймати їх не може. Це  знову ж про безпеку. – сказала Ліліт. Її ця розмова вже почала втомлювати, і якби вона справді була молодою оутстаф-асистенткою на виїзді, вона б, напевно, не стрималася і перемкнулася на  корпоративний підказувач. Але підказувач був вимкнений – для цього візиту вона не могла собі дозволити його використання. – Ви ж не хочете щоб ваш імплант зламав якийсь злий хакер?

  Вона досить кумедно закруглила очі і стариган не витримав і посміхнувся.

  - Навряд чи якогось хакера зацікавив би я чи мої штучні ноги. – сказав він. –  В пору моєї юності я чув багато історій про шахраїв, які втиралися в довіру до старих людей, щоб привласнити їх квартири чи  заощадження. Але в наш час і в моєму випадку це не має ніякого сенсу.    

  Ліліт знизала плечима. Вона була цілком згодна з його оцінкою ситуації. Місто, яке «Пал-Три» викупила у держави для своїх співробітників, було заселене приблизно на третину. Більша частина спорожнілих після Хвороби будинків була відгороджена і повільно руйнувалася під тиском часу, менша ж була заселена здебільшого працівниками корпорації. Ці «живі» квартали купчилися навколо центрального району, де цілодобово зводилися нові дослідницькі центри та лабораторії. Тим часом «Пал-Три» без жодного примусу переселяла старих мешканців  «державних» кварталів в інші міста, доплачуючи їм шалені гроші чи вимінюючи маленькі старі квартири тут на нові світлі апартаменти у мегаполісах. Навряд чи це робило старих мешканців щасливішими, незважаючи на гроші, адже якщо людина довго живе на одному місці, вона зростається з ним, наче слимак зі своєю раковиною.

  Микола Гнатович був одним із тих, хто відмовлявся від переселення. І корпорація не давила на таких людей – поки що. Пройде пару років і за них візьмуться по-справжньому, оскільки доки в місті живе хтось, хто не працює на корпорацію, корпоративна СБ не може повністю зачинити кордони міста і заборонити в’їзд сюди звичайним громадянам. А ще, поки тут живуть такі, як цей стариган, «Пал-Три» має платити їм пенсію та стежити за їх здоров’ям.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍