Євген Палашинський (Палаш) - Істинний митець , Євген Палашинський (Палаш)

Вже не одне скам'яніле тіло виловили правоохоронці з Дніпра. Детектив Прокопенко в складному становищі, адже жодної зачіпки не вдалось знайти. Одночасно з цими подіями, Аліна знайомиться із загадковим юнаком, що обожнює блукати ночами...

Істинний митець

І знову знайдено труп у Дніпрі.
Останніми тижнями суспільство збентежене жахливими вбивствами. В’язке відчуття невідомості здавлює груди мешканців мегаполіса. Скуті бульбашкою заборон тінейджери почали бунтувати і частенько порушувати встановлені мером правила.
Аліна супила брови та свердлила поглядом чоло детектива напроти.
— Ви здогадуєтеся, панночко, чому тут опинилися?
— Так, — фиркнула дівчина. — Якби не розв’язалися шнурки, то старі пердуни поліційного відділку ніколи би не наздогнали мене.
— Не варто так казати, дівчинко, — ігноруючи її запал, відповів детектив. — Правила встановлені для всіх. І не раджу ігнорувати їх.
— Ви неспроможні зловити якогось божевільного маніяка, а мені через це сидіти вдома з батьком-тираном?! Ну ні, краще вже нехай цей навіжений прикінчить. — Мовила підлітка, не приховуючи іронії, за якою вчувалися зневіра та розпач.
— Слухай сюди, мале ти стерво, — втратив терпіння детектив Прокопенко. — Мені начхати на тебе, твою сім’ю і тих виродків, які тебе кинули. Хочеш здохнути — валяй, але роби це поза межами території, за яку відповідає наш відділок. Зрозуміла? Щоб я тебе більше не бачив!
Дівчина перелякалася й втиснулась у стілець. Грізна пика бородатого чоловіка нависла над нею. Відчувався легкий перегар. Стримуючи огиду, Аліна фиркнула та повернула голову до камери, що висіла в кутку кімнати.
— Я не хочу говорити із цим п’янчугою.
Руслан стомлено зітхнув, присів на стілець навпроти дівчини. Як же його це все дістало. Спалахнув маленький вогник запальнички. Детектив затягнувся цигаркою і трохи розслабився. Дим почав лоскотати ніздрі Аліни, спокушаючи. Ще трохи, і вона не втрималася б. Пів ночі не палити… Це занадто.
Несподівано до кімнати забігла жінка середніх років і кинулася до Аліни. Тремтячий голос крізь сльози видавав страх і приреченість.
— Мамо, так швидко? — здивувалася дівчина й глянула на детектива.
Чоловік ніяк не відреагував. Він апатично наказав жінці хутко забрати дівчисько.
— Я вам така вдячна, така вдячна, — ніжно усміхнулася жінка. — Вона в нас занадто енергійна. Це в неї від батька, напевне. Той у молодості, коли бігав за мною, таке витворяв...
Прокопенко затягнувся, втомлено видихнув дим і поглянув на дівчину з мамою.
— Добродійко, мені нецікаві ваші сльозливі романтичні історії. Зверніться до чергового біля виходу, щоб вас доставили додому. І... краще контролюйте її. 
Досі впевнена і нахабна Аліна миттю спохмурніла.

Щойно цивільні покинули відділок, як все завмерло. Подекуди черговий стукотів дверима, щоб заварити кави чи то зробити стандартний обхід. У кімнаті для допитів свідків та підозрюваних детектив Прокопенко продовжував задумливо палити.
Діставши із шухляди невеличку теку, він різко розкинув матеріали страшних серійних вбивств на стіл. Вилетіло кілька ключових аркушів із фотографіями тіл, і кожне було в кам’яній оболонці. Здавалося, наче то якийсь божевільний фанат Мікеланджело намагався заявити про своє спотворене відчуття вічної краси.
Детектив навис над матеріалами справи, перебираючи фото.
— Щось я упускаю. Щось у цій бісовій справі не так. Не розумію мотиву, причин. Жертви ніяк між собою не пов’язані. Дідько!
Він з усієї сили гримнув долонею по столу, напружено потираючи чоло. Закурив знову. Дим повільно затуманював розум, змушуючи чоловіка роздумувати про все дивніші теорії щодо цих злочинів.

Місто здавалося мертвим. Ні безхатьків, ні тварин, навіть вітри не порушували гробової тиші нічних вулиць. Лише на якусь мить її прорізав звук двигуна поліційного авто, що везло малолітню порушницю та її маму додому.
Аліна мовчки дивилася на миготіння ліхтарів. Порожні та приречені очі буквально кричали від страху перед тим, що її чекає вдома.
Жінка ввічливо подякувала поліціянтам, тоненьким голоском наказала доньці зайти до будинку. Патрульний за кермом побажав спокійної ночі. Запустив двигун та доповів черговому, що цивільних доставлено додому. Кілька секунд, і автомобіль зник у провулку.
Зі звуком зачинених дверей дівчину миттєво накрила хвиля ненормативної лексики та образ. Усміхнена жіночка за секунду перетворилася на суцільний згусток нищівного гніву.
— Малолітня паскудо, скільки ще разів ти мене ганьбитимеш на все місто своїми витівками?!
Аліна схилила голову. Мовчала. Приймала абсолютно весь негатив від матері. Вона розуміла, що справжнє пекло попереду.
Жінка схопила дочку за підборіддя й дала болючого ляпаса. Злетіло кілька прозорих сльозин з очей дівчини. Другий ляпас, третій.
— Ну чому ти така огидна?! Чому?! Чому?! — ледь не почала ридати мати.
Захекано зупинилася. Долоня палала від ударів.
Миттю запанувала тиша. Аліна, наче манекен, стояла нерухомо в коридорі.
— Стерво, не хочу тебе бачити. Зникни з очей моїх.
Гуркіт дерев’яних дверей ледь не розбудив батька, що після чергової пляшки валявся у вітальні без свідомості. Дівчина миттєво зачинилась у своїй кімнаті та упала на підлогу. Нарешті дала волю емоціям.
Коли внутрішній вибух трохи стишився, знесилена відчаєм Аліна різко підскочила та схопила канцелярський ніж. Лезо миттю опинилося біля її горла. Це єдине, чого їй зараз хотілося. Єдине, що могло б принести полегшення. Ще міліметр, один легкий порух і простір забагровіє її кров’ю. 
— Ем, я би на твоєму місці вчинив інакше! — пролунало невідомо звідки.
Аліна завмерла, спантеличена та розгублена. Окрім неї тут не було більше ні душі. Невже це був голос підсвідомості? Оглядаючись, дівчина помітила за вікном незнайомця. Його екстравагантний та дивакуватий вигляд дещо насторожував. Голос у голові Аліни підказував, що з ним краще не мати справ.
Отямившись, вона направила ножа на незрозумілого парубка за вікном.
— Ти хто такий?
— Я? Дай подумати…
Він хвацько проскочив крізь вікно та опинився в кімнаті. Назвати незнайомця диваком було мало. Одним різким рухом він зумів вибити з рук Аліни ножа. Розгублена підлітка не знала, що їй робити. Кликати на допомогу — ага, зараз, тоді від батьків прилетить. Знову буде боляче і принизливо.
— Ти хочеш мене зґвалтувати? — перше, що спало на думку Аліні.
— Я? Тебе? Ти мені нафіг не здалася, — розсміявся небажаний гість. — Просто не люблю, коли люди самі в себе відбирають життя.
Тон їхньої розмови за лічені секунди став якимось надзвичайно серйозним, навіть жаским. Відчуваючи неймовірну небезпеку від цього дивака, Аліна... розслабилася. Подібні типи її давно приваблювали, змушуючи відчувати гостроту життя, пульсацію у венах. 
Аліна зацікавлено вдивлялась у загадкову постать. Врівноважений юний хлопчина мав незрозумілі мотиви. Поведінка здавалася то ірраціональною, то цілком передбачуваною. Максимально чудний хлопчина, якому зараз хіба що готувати курсову роботу на четвертому курсі універу. 
Юнак був дивно одягнений, наче з балу втік. Зелена кофта ледь переливалася в крихтах світла від настільної лампи. Багряні штани також здавалися дівчині непривабливими. Все вбрання наче покрите якоюсь лускою, або чимось подібним. Посеред ночі окуляри носить. Такі темні, що неможливо розгледіти очей! 
Повільно, намагаючись заглянути за оправу, дівчина старалася розмовою збити з пантелику співбесідника.
— До речі, я — Василь. А то якось незручно, — наче господар ситуації промовив хлопець. — Не рекомендую ось так витріщатися на мене. Це дуже погано може скінчитися.
— Дійсно? А чого тебе занесло до мене? — напряму без вагань запитала дівчина.
— Як сказати… Я колекціонер. Обожнюю скульптури. Можу годинами дивитися на ці витвори мистецтва.
— Хм, поки що не бачу ніякого зв’язку. Але продовжуй, мені цікаво.
— Я недавно в місті, планую завершити свою галерею скульптур. Перш за все, скульптура повинна проявляти емоцію. Нікому не буде цікаво споглядати на застиглу кам’яну постать, яка ніяк не демонструє свої почуття. Почуті крики та плач із цього будинку вразили мене. Я буквально бачу, як створюю новий шедевр. Твій відчай у момент тримання леза, готовність зробити незграбний надріз та стекти кров’ю — закохують. Я хочу це побачити, — на його обличчі засяяла широка посмішка.
Скільки б не блукала дівчина напівтемними вулицями Дніпра, але з таким зустрічі не мала. Загадковий незнайомець нагадував божевільного, але з родзинкою. Чи то посмішка приманювала, чи то очі горіли божевіллям.
Василь із легкістю підхопив це відчуття дівчини. Треба допрацьовувати. Ще трохи, і вона погодиться на все, аби відчути ті темні іскри неймовірного бажання незнайомця.
— Я не кажу йти зі мною, але…
— Я згодна, — збуджено погодилась Аліна.
— Ти уявити не можеш, що побачиш згодом.
— Мені все одно, моє життя давно переповнене страхом та відчаєм, і майбутнє не входить в мої плани.
Зла посмішка нового знайомого нарешті стала щирою.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍