Томас М. Ніколс - Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

У наш час кожен вважає себе експертом. Усі дають поради, як керувати країною, реформувати економіку, лікувати хвороби чи правильно харчуватися. Автор цієї книжки вважає, що це колапс експертності, спричинений гуглом, заснований на вікіпедії та підживлений соцмережами. Ніхто більше не розмежовує думок обивателів і фахівців, а головна мета будь-якої розмови — довести, що хтось не має рації.
У цій книжці автор аналізує причини цієї ситуації та намагається зрозуміти, як перетворити диванні балачки в результативні дискусії.

Томас Ніколс

Диванні експерти. Як необмежений доступ до інформації робить нас тупішими

Лінн Марі Ніколс

і Гоуп Вірджинії Ніколс,

досвідченій дружині та незрівнянній доньці

Передмова

«Диванні експерти» або «смерть фаховості» — це одні з тих фраз, що самим звучанням підкреслюють власну важливість. Такі назви можуть відлякати багатьох ще до того, як люди відкриють цю книжку. Ці фрази кидають читачам виклик знайти десь у тексті помилку, просто щоб тицьнути в неї автора. Така реакція зрозуміла, бо я сам маю схожі відчуття, коли бачу подібні незвичайні висловлювання. Наше культурне та літературне життя сповнене передчасних «поховань» усього: сорому, здорового глузду, мужності, жіночності, дитинства, гарного смаку, грамотності, оксфордської коми[1] тощо. Найменше нам потрібен ще один некролог, присвячений тому, що, як відомо, ще не зовсім умерло.

І хоча фаховість ще не зникла остаточно, у неї явні проблеми. Щось іде страшенно не так. Сполучені Штати Америки стали країною, яка захоплено поклоняється власному невігластву. Люди не знають багато чого про науку, політику чи географію, але ця проблема не нова. І насправді це навіть не проблема, поки ми живемо в суспільстві, яке функціонує за принципами розподілу праці — системи, що була розроблена для того, щоб звільнити нас від необхідності знати все. Пілоти керують літаками, юристи ведуть судові справи, медики виписують ліки. Ми не Леонардо да Вінчі й не можемо вранці малювати Мону Лізу, а ввечері креслити моделі гелікоптерів. Так і має бути.

Проблема радше полягає в тому, що ми пишаємося невіглаством. Американці дійшли до точки, коли незнання (особливо чогось, що стосується політики) стало справжньою чеснотою. Відкидання порад фахівців прирівнюється до утвердження власної незалежності: для наших сучасників це спосіб уберегти свої страшенно крихкі его від того, щоб почути: вони в чомусь помиляються. Це нова декларація незалежності: ми вже не вважаємо очевидним певний набір фактів, а думаємо, що явними є всі факти, навіть ті, які не є безсумнівними. Усе всім відомо, і кожна думка на будь-яку тему нічим не гірша від іншої.

Це не традиційна американська неприязнь до інтелектуалів. Я — професор і знаю, що більшість людей не любить викладачів. Коли приблизно тридцять років тому я почав викладати, то працював у коледжі неподалік рідного міста й тому часом заїжджав у невеличку таверну мого брата. Одного вечора, коли я вже поїхав додому, до брата підійшов відвідувач і сказав: «Він професор, еге ж? Ну, усе одно він, здається, хороший хлопець». Якщо ви теж викладаєте, то, мабуть, звикли до такого.

Але цю книжку я написав не тому. Інтелектуали, які лютують через те, що від розумників немає жодної користі, мають знайти собі іншу справу. Я викладав, був політичним радником, експертом з деяких питань як для уряду, так і для комерційних організацій, а також коментатором для різноманітних медіа. Я звик до того, що люди зі мною не погоджуються. Більше того, я це заохочую. Суперечки, засновані на принципах і фактах, — це ознака інтелектуального здоров’я та життєздатності в умовах демократії.

Я радше написав цю книжку, бо непокоюся. Суперечки, засновані на знаннях і принципах, зникають. Середні базові знання пересічного американця зараз на такому низькому рівні, що вже пробили дно неінформованості, пролетіли повз дезінформацію і зараз стрімко наближаються до агресивної неправоти. Люди не лише вірять у щось тупе, а й активно опираються навчанню та не бажають відмовлятися від власних помилкових думок. Я не жив у середні віки, тому не можу сказати, чи це безпрецедентно, але на моїй пам’яті такого ще не було.

Не скажу, що думаю про це вперше. У кінці вісімдесятих років ХХ століття, коли я працював у Вашингтоні, стало зрозуміло, як швидко люди навіть у буденних розмовах відразу ж роздають поради, що треба робити в будь-яких сферах. Особливо це стосувалося контролю озброєння та міжнародної політики, у чому фахівцем був я. (Зазвичай це звучало так: «Влада повинна...»). Я був молодим, ще не дуже досвідченим фахівцем, але мене неймовірно дивувало те, як люди, котрі не мають жодного уявлення про ці теми, упевнено вказують, як примирити Москву з Вашингтоном.

Певною мірою це можна було зрозуміти. Політика передбачає обговорення. Людям хотілося, щоб їх почули, особливо під час «холодної війни», коли йшлося про глобальне знищення. Я змирився з тим, що це було частиною плати за вибір працювати в галузі політики. Згодом я зрозумів, що інші спеціалісти в різних сферах мали схожий досвід: люди без фахових знань починали їм розказувати про податки, бюджети, імміграцію, охорону довкілля та багато іншого. Якщо ви політолог, це просто частина вашої роботи.

Пізніше я дізнався про схожі історії від лікарів. Від юристів. Від учителів. І, як виявилося, від багатьох фахівців, чиї поради зазвичай нелегко поставити під сумнів. Ці історії мене вражали: ішлося не про ситуації, коли клієнти ставили змістовні питання, а про те, що пацієнти або клієнти наполегливо вказували фахівцям на те, що останні в чомусь помиляються. Думка про те, що фахівці розуміються на своїй справі, до уваги майже не бралася.

Більше того, мене особливо вражає не стільки те, що люди не зважають на фаховість, скільки те, що вони це роблять дуже часто, з безлічі питань і зі страшенною злістю. Знову ж таки, можливо, ці напади на фаховість стали помітнішими через доступність інтернету, недотримання правил прийнятної поведінки під час розмов у соцмережах або через цілодобове «споживання» новин. Але впевненість у власній правоті та злість, яка супроводжує нехтування фаховістю, викликає припущення (принаймні в мене), що йдеться не лише про недовіру, піддавання сумніву чи пошук альтернативного погляду на речі: ідеться про нарцисизм у поєднанні з презирством до фаховості, і все це разом нагадує вправляння в самоствердженні.

Тож фахівцям стало важче відбиватися від дурниць і закликати до здорового глузду. Не важливо, про що йдеться, суперечки завжди рухаються в нікуди через розгніване его й нічим не завершуються. Ніхто не міняє власну думку. Більше того, часто страждають дружба та професійні зв’язки. Замість того, щоб сперечатися, фахівцям зараз пропонується сприймати незгоду з їхньою думкою як закономірне розмаїття поглядів. Нам радять «погодитися на незгоду» — фраза, яка зараз використовується