Павло Чиж - Тінь любові, Павло Чиж

''Тінь любові"—це глибока й емоційна п'єса, про кохання через призму пошуків і людських страждань. Головні герої, Рафаель та Джуліана, проходять шлях від наївної закоханості до усвідомлення глибокої любові. Через їхні випробування та вибори, п'єса розкриває прихований сенс стосунків, вказуючи на те, що лише відкинувши гріх, людина може знайти шлях до істинного щастя та гармонії.

Дія І

 Сцена I

Лондон. Площа перед великою садибою. Ніч. Місяць яскраво сяє, осяюючи мармурові статуї і колони. Густий туман повільно піднімається з річки Темзи, огортаючи все навколо серпанком таємничості. Під місячним сяйвом молодий чоловік, на ім'я Рафаель, стоїть під старим дубом, вдивляючись у вікна величного маєтку. Його обличчя сповнене болю та пристрасті.

 

Рафаель

(мовить до себе)  

О, ніч німотна, чому ж ти так холодна,  

Як серце тієї, чию душу я прагну?  

Кохання, що в тиші таємній зростає,  

Як тінь, не здатне світло побачити.  

Вона ж бо, мов зірка далека, високо,  

Світить, та не зігріває мене...

 

(Рафаель робить крок вперед, притискаючи руку до грудей, наче намагаючись вгамувати бурю емоцій всередині.)

 

Рафаель

(продовжує)  

Джуліана... ім'я твоє мов музика,  

Ллється у ніч, мов вино небесне.  

Та чому ж ця любов моя, мов лезо,  

Що ранить серце, кровоточить, болить?  

Яка ж то доля нещасна, що з'єднує  

Мене з тобою, а тебе з холодом!

 

(Із-за хмар виходить місяць, освітлюючи постать Джуліани, що з'являється у вікні на другому поверсі. Вона не помічає Рафаеля, задумливо дивлячись на сад.)

 

Рафаель

(тихо)  

О, Джуліано, якби ти знала,  

Як би я прагнув бути поруч,  

Сказати ті слова, що палять душу,  

Та мовчки вустами неба благати  

Про мить, коли ми з'єднаємось навіки.

Сцена II

Тієї ж ночі, інтер’єр величної зали маєтку. Великі вікна виходять у сад, де мерехтить місячне світло. У кімнаті панує тиша, яку порушує лише легкий шепіт шовкових штор. Джуліана стоїть біля вікна, вдивляючись у нічний сад. Її обличчя освітлене місяцем, на ньому видно тривогу та сумніви. Вона носить білу сукню, що ніжно огортає її тендітну фігуру.

 

Джуліана

(тихо, до себе)  

О, ніч моя вірна, чому ти така самотня?  

Чому моє серце відлунює пустотою?  

Що за буря розгоряється в душі моїй,  

Невідомий вогонь, що спалює безжально...

 

Вона переводить погляд на небо, де сяє повний місяць, і, схиливши голову, важко зітхає.

 

Джуліана

(з болем)  

Моє серце, як птаха у клітці, б'ється,  

Бажає свободи, кохання, що звільнить.  

Та хто той, що зможе розтопити лід?  

Чи є в цьому світі душа, що розуміє,  

Як важко носити тягар самоти?  

Рафаель... його погляд переслідує мене,  

Мов примара з минулого, що не дає спокою.

 

(Джуліана відходить від вікна, сідає на старовинне крісло й ховає обличчя в долонях. Її думки заплутані, почуття змішані.)

 

Джуліана

(шепоче)  

Чому ж, серце моє, ти б'ється для нього?  

Чому ті очі, як темні озера,  

Захопили тебе у полон?  

Та чи може це бути коханням,  

Якщо я боюся того, що не бачу?

 

(В цей момент двері зали відчиняються, і на порозі з'являється Маргарита, служниця Джуліани. Вона входить тихо, майже безшумно, але її поява не залишається непоміченою.)

 

Маргарита

(з ніжністю)  

Моя пані, вже пізня година,  

Вам треба відпочити, ніч така довга.  

Що ж вас тривожить, що сон не приходить?

 

Джуліана 

(підводить голову)  

О, Маргарито, як важко на серці,  

Мовби ніч накрила мене своєю тінню.  

Мої думки плутаються, як нитки,  

І в них загублений шлях до світла...

 

Маргарита

(зрозуміло посміхається)  

Ах, пані, це ж любов, що прокинулась у вас,  

Вона несе і солодкий смуток, і радість.  

Та знайте, кожна ніч має свій ранок,  

І ваше серце знайде відповідь на питання.

 

Джуліана дивиться на Маргариту, намагаючись зрозуміти, чи дійсно її почуття є коханням. Вона не впевнена, чи має право на таке почуття, адже воно здається їй невідомим і небезпечним.

 

Джуліана

(пошепки)  

Як же важко зрозуміти, чи це кохання,  

Чи просто привид, що лякає мене.  

Маргарито, як зрозуміти, де істина,  

А де тільки тінь?

 

Маргарита

(лагідно)  

Час покаже, моя пані. Кохання - це квітка,  

Що розцвітає поступово, не одразу.  

Дайте своєму серцю час, і воно  

Відкриє вам таємні двері.

 

(Джуліана задумується над словами Маргарити, але залишається на місці, з важким тягарем у душі. Маргарита, побачивши це, тихо виходить із кімнати, залишаючи свою пані наодинці з думками.)

Сцена III

Ранок. Сад навколо маєтку. Сонячні промені грають на листі дерев, птахи співають свої мелодії, оголошуючи початок нового дня. У саду, серед квітучих троянд, стоїть Джуліана. Вона тримає в руках маленький букет, зібраний з ранкових квітів. Її обличчя світиться, проте в очах все ще є відблиск тривоги. Вона глибоко вдихає запах троянд, намагаючись заспокоїти свої думки.

 

До неї наближається Рафаель, одягнутий у простий, але елегантний костюм. Він іде повільно, майже несміливо, наче боячись порушити цей ранок. Коли Джуліана помічає його, вона легенько здригається, але швидко знову опановує себе.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍