Ірина Червінська - 240º за Фаренгейтом, Ірина Червінська

Розпечене сонцем місто. Головний герой виявляє, що він чомусь сам один на центральній площі цього міста. І раптом він стикається з жахом, зі смертю, як чигає на нього. Чи зуміє він вибратися з міста, поки воно його в собі не поховало?

240º за Фаренгейтом

Найперше, що впадало у вічі — це неправдоподібність.  Правильніше  сказати, нереальність того, що я побачив.

Це був білий день … року Божого. Якось особливо світило сонце з неба, пропалюючи ультрафіолетом діри в атмосфері й шкірі. Озвірілий від спеки фонтан розбризкував обабіч себе дрібні бризки, як і належить фонтанові..

І все.

Все.

Я стояв сам посеред площі, а наді мною нависала густа й липка товща водяних випарів у вигляді недосмаженого повітря, такого собі напівсирого біфштекса з кров’ю. 

Надворі, мабуть, 240º за Фаренгейтом, бо я бачив, як плавився і витікав темно-сірими потічками з-поміж цегол будинків цементно-пісковий розчин, що зазвичай тримає і скріплює оці страховидні конструкції, які ми звикли називати будинками. Ось уже одне таке цегельно-бетонно-скляне творіння похилилось на декілька градусів вліво. Йому назустріч, наче коханець до коханки для поцілунку, потягла свій корпус інша будівля. Задля синхронної гармонії, мабуть, так вчинили й інші. Окрім ратуші, яка наставила гострий шпиль у мій бік, намагаючись ним мене проштрикнути. Ніби в повітрі мало липкої вологи. Так ще бракує гарячої крови на бруківці, яка і так скоро закипить у жилах, а, доторкнувшись до розпеченої землі, неодмінно б зварилась, звурдилась, як білок в оцті. Хоч відчуваю, що й так ще недовго лишилось.

Але чому я сам? Де всі? Я, наче той чувачок із фільму, що блукав пустими коридорами і волав: «Люди!!!»

А відізвався лише один пес. Білий. Волохате чудовисько з червоними очиськами, колоноподібними лапами, роззявленою пащекою і зубами в три ряди, наче в акули. З кігтями, схожими на короткі, але гострі роги, й настовбурченим хвостом. І от оте Мефістофельське створіння, висолопивши чорного опухлого від спеки та голоду язика, мчало просто до мене.

Напевно, отак виглядає смерть.

І я побіг. Перебирав щосили ногами, допомагав руками, падав, дер лікті й пальці до бруківки. З мене злилось дванадцять потів, безжалісно виїдаючи очі. Я продирався крізь вологу товщу, шматував її, вгризався зубами й викушував цілі шматки, спльовуючи на землю суміш слини й крові з пошкоджених ясен і язика. Я залишав позаду себе тунель в людський зріст на ширину розмаху рук. Метр за метром.

 Та чомусь, як у поганому сні, не просунувся ні на крок. А моя біла волохата червоноока смерть невідступно наближалась.

Зрозумів — мені не втекти. Тоді я покинув спроби пробитися крізь повітря. Як і личить чоловікові, в якого в родоводі одні безстрашні вояки, повернувся обличчям до небезпеки. Якщо ж не судилось врятуватись, то хоч помру, намагаючись зламати ворогові хребта.

Я завмер в очікуванні потужного удару від стрибка велетенського м’язистого тіла. І вже на рівні підсвідомості відчував, як тріскає шкіра на шиї під натиском гострих іклів. Як густа червона кров витікає з сонної артерії й змішується з піною зі скаженої пащі.

Я навіть заплющив очі й увімкнув зворотній відлік.

«До зіткнення залишилось дві, одна, півхвилини, п'ятнадцять секунд, три, одна… Час вичерпано. The end.»

Але нічого не сталось.

Та я не квапився розплющувати повіки. А, може, моя смерть, неначе гоголівський Вій, перед тим, як проковтнути, бажає подивитись мені в очі? Щоб я здурів остаточно й більше не пам’ятав себе.

Тоді я забуду, що таке біль, і так муки стануть не такими вже й страшними?

Хай там як. Подивлюсь бодай одним оком.

Зробити це виявилось не так вже й легко. Повіки набрякли, поважчали, немов залиті клеєм.

Щось пішло не так. Псяча морда, яку я очікував побачити перед собою, кудись поділась. Щезла.

Я уважно огледів площу міста, вихоплюючи з навколишнього простору найменші дрібниці.

Шерстобіла маса лежала біля фонтану і, схоже, уже й не дихала.

Тепер мені вже не було так лячно. Вирячені очі втратили червоний відблиск і загасли. На мить я уявив, що це людина, взяв лапу до рук для перевірки пульсу. Господи! Скільки ж має важити ця купа м’яса, якщо кінцівку я ледве підняв?

І тут щось боляче обпекло. На руках, спині з’явились червоні цятки опіків, які моментально перетворювались на пухирці.

«Бризки!» — промайнуло в голові. Вода у фонтані поволі закипала.

«Бідолашний пес. У нього, мабуть, всі нутрощі зварені», — мій останній спалах жалості до братів наших менших вмить загасило шалене тріскотіння десь ізбоку. Це в ратуші відпадала голова, а шпиль гостроверхого ковпака, проколовши наскрізь чорний граніт фонтану, наче шило пачку масла, мало не насадив на себе і моє нужденне тіло.

Горішні поверхи будівель загрозливо нахилились і свердлили бетон пустим поглядом порожніх вікон.

Пора.

Я йшов крізь розпечене місто, а позаду залишалися руїни. Австрійські й польські будинки епохи бароко з ліпниною й атлантами, готичні скульптури крилатих бісів на чотирьох кутах католицьких костелів, золоті бані православних церков, строгі лінії й прямі стіни класицизму, новітні породження урбанізації і хай-теку зі скла, металу й бетону. Усе летіло шкереберть, до ґрунту, плавилось і текло потоками в киплячу ріку за межами міста. Ноги вгрузали в дорогу, в смолу, тягучу й липку, яка сильно сповільнювала кроки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍