Кейт Аткінсон - За лаштунками в музеї

все німіє. Я чекала від великого відходу Банті чогось іншого — змістовних останніх слів, перлів мудрості, передсмертних зізнань («Я — не твоя справжня мати»), але тепер із розчаруванням розумію, що нічого вона не скаже, навіть не попрощається.

— Здається, вона пішла, — тихо каже сестра Блейк.

Добре, що медсестра з нами. Банті вислизнула на той бік так тихо, що ніхто з нас навіть не помітив. Шкода, я не з тих доньок, які рвуть на собі одяг і волосся, та й Патриція не така — вона сидить при ліжку із таким приголомшеним лицем, ніби на смертному одрі чекала чого завгодно, тільки не смерті. Адріан плаче. Здається, тільки сестра Блейк знає, як належить поводитися за таких обставин: вона ніжно пригладжує простині й торкається лоба Банті, ніби вкладає спати маленьку дитину, яка боїться темряви. Мене охоплює нице бажання трусити Банті, доки вона не вернеться до життя, і змусити її зіграти роль нашої матері від початку, тільки цього разу справитися краще.

— Ось і скінчилося, — каже Патриція, коли ми сідаємо в таксі, яке забирає нас від лікарні. За вікном мерехтять вогні Йорка. — А ми ж її справді любили.

— Справді? Я не назвала б це любов’ю.

— Може, й ні, але це все одно любов.

Я підводжу погляд на Патрицію, щоб перевірити, чи не викаже її вираз обличчя зверхності або сентиментальності, аж ні, вона виглядає стривоженою, тож я її не штурхаю. Може, вона і права. Може, моя концепція любові — широка, як небо — недостатньо широка, щоб охопити аутичний материнський підхід Банті.

Ми з Патрицією тримаємо широкі чорні стрічки, які підтримують труну, і вдаємо, що опускаємо її в могилу. Інші стрічки в цьому символічному акті тримають дядько Тед, дядько Кліффорд, Адріан і Люсі-Віда. Я здригаюся, коли щопта сухої землі б’є об кришку труни. Є щось темне і примітивне в тому, щоб закопувати тіло у землю. Я майже чекаю, що Банті ось-ось роздратовано відсуне віко, сяде і скаже:

— Обережно, так і живцем поховати можна!

Але вона цього не робить. Ми з Патрицією довго вибирали між кремацією і похороном і врешті спинилися саме на похороні — можливо, бо досі пам’ятаємо пожежу у Крамничці. А тепер мене точать сумніви. Банті тут майже напевно не сподобається. Якби ж то янголи закрили її осяйними крилами.

Ми не зловживаємо промовами над могилою, та й служба доволі рудиментарна. Банті в церкву не ходила, відколи закінчила недільну школу святого Дениса, тож місцевий вікарій не напружується. Ми його напередодні попередили, але він все одно цілу службу називає її Беренікою, тож мені здається, наче ми ховаємо не ту жінку.

Потім ми повертаємося додому. Адріан весь ранок готував бутерброди, кіші і фруктовий пиріг, тож свіжорозлучена Кетлін кружляє домом із тацями їжі, як офіціантка. Макіяж у неї поплив, вона ніяк не може погамувати плач. Вона плаче через розлучення з Коліном, а не через мою матір, але ті, хто її не знає, навіть приймають її за доньку у жалобі. А ось у справжніх доньок очі підозріло сухі. У центрі похорону панує дивна пустка, як на вечірці без музики — ми всі чекаємо, що ось-ось щось станеться, але головна подія насправді вже відбулася. Особи, яка стояла в центрі, немає.

Я думала, що після її смерті мені камінь з душі впаде, і я, звільнена від матері, піднесуся, але тепер уже розумію, що вона завжди буде тут, всередині мене. У найнесподіваніші моменти я бачитиму її вираз у дзеркалі чи, відкривши рота, промовлятиму її слова.

— А знаєш, Рубі, — каже Патриція, беручи зі своєї тарілки скибку пирога із брокколі, — людям дають ту матір, яка їм потрібна у певній інкарнації.

А тоді безпорадно стенає плечима, бо ми обидві не уявляємо, навіщо нам могла знадобитися Банті.

— Ти в цю всю фігню віриш? У карму і так далі? — питає Люсі-Віда.

Ми утрьох сидимо на сходах із пляшкою вина, час від часу відхиляючись, щоб пропустити когось нагору до вбиральні.

— Патриція буддистка, — пояснюю я.

— А я у наступному житті буду кішкою, — каже Люсі-Віда й витягує свої неймовірно довгі котячі ноги, так що дірка на чорних колготках, яку прихопили разюче-рожевим лаком для нігтів, починає розповзатися далі, і стрілка шугає їй під спідницю.

У неї вже четверо дітей, але сьогодні з нею тільки найстарший. Вейн — двадцятип’ятирічний красень зі стегнами, що нагадують йоркширський окіст — явно пишається своєю армійською формою. Це той самий Вейн, яким Люсі-Віда була вагітна на Сандриному весіллі, і він становить разючий контраст із Сандриними чахликами, Діном і Тоддом. Сандра тим часом набрала багато ваги й не боїться її використовувати.

— Корова голосиста, — м’яко каже Люсі-Віда, коли Сандра починає волати на дядька Теда.

Дядько Вілл уже помер, а тітонька Еліза, що чекає на операцію з заміни кульшового суглоба, жваво скаче на милицях. Вейн носить за нею келих і підкурює їй цигарки.

— Молодець старенька, не розкисає, — каже Адріан, роздаючи кіш.

Я трохи сприкрилася, що Дейзі та Роуз на похорон не приїхали. Ніхто їх уже давно не бачив — заміж вони не повиходили, живуть разом у висотці в Лідсі, тітонька Ґледіс каже, що з дому теж не виходять.

— Та ну, — відмахується Сандра, — а продукти вони звідки беруть?

(Дейзі та Роуз, мабуть, не потребують їжі).

— Еге ж, — каже Вейн, — минулого року мама послала мене перевірити, чи вони ще живі. Вони певні, що інопланетяни говорять з ними через телевізор. Психовані!

Він вертить пальцем біля скроні. Люсі-Віда ляскає його по іншій скроні й каже:

— А ти не пащекуй!

На кухні Браян, Адріанів коханець, натягнув рожеві гумові рукавиці, які лишилися від Банті, і завзято миє посуд. Дядько Кліффорд сидить за столом, витягнувши вставну щелепу, і намагається жувати скибку пирога зі свининою. При цьому просторікує про репатріацію «чорних», найкраще до Африки, а Браян тільки киває й терпляче посміхається з виглядом людини, яка знає, що будь-якої миті може поїхати додому й більше ніколи тебе не побачить.

— Ну, — каже на прощання тітонька Ґледіс, — порєдне було прощання, вашій матері сподобалося би.

— Не сподобалося б, — каже Патриція, закриваючи двері за останніми гостями. — Її від такого з душі вернуло.

Наступні кілька днів ми полагоджуємо справи: виставляємо дім на