Кейт Аткінсон - За лаштунками в музеї

продаж, розсилаємо страхові поліси, пакуємо одяг у мішки і здаємо у магазин доброчинного ветеринарного товариства. Ми перебираємо прикраси і фотографії й ділимо їх між собою. Мені дістається портрет прабабусі від Тома і срібний медальйон, а Патриція забирає годинник і, повагавшись, кролячу лапку, яку планує поховати в саду.

За день до її відльоту ми довго гуляємо середмістям Йорка, і собор нависає над нами, хай би куди ми пішли. Тепер ніщо нас більше не тримає у Йорку, і, можливо, ми більше сюди не вернемося. Місто видається несправжнім, мов набір плоских декорацій, мурів із білого картону і середньовічних будиночків із готових наборів, які лишається тільки зібрати і склеїти. На вулицях рояться незнайомці — ошатно вбрані вуличні музиканти, шкільні й автобусні екскурсії, нескінченні породи іноземців.

Ми проходимо під довгою дерев’яною вивіскою «Старої доброї корчми», що тягнеться через усю вулицю. Римську via praetoria забудували елітними бутиками — не лишилося вже старосвітських крамниць Річардсонів і Геннонів, не лишилося Волтерів і Бернардів, не лишилося цирульників, пекарів чи вітражних справ майстрів — тільки одна велика, неймовірно дорога сувенірна крамниця.

Ми повільно, але неминуче просуваємося до Крамнички. Банті продала її за чималий гріш ще десять років тому, і тепер там — дорогий магазин чоловічого одягу; там, де колись стояли кролячі клітки, тепер розвішано дорогі костюми з гарріського твіду; місце Папужки зайняла карусель із шовковими краватками. Не лишилося жодної впізнаваної плитки, шиби чи штахетини, жодного атома чи молекули. А нагорі, Над Крамничкою, зараз кафе — «чайна кімната». — і ми з Патрицією довго дискутуємо, чи варто туди підніматися. Та все ж піднімаємося, сідаємо за застелений мереживною серветкою столик і п’ємо казково дорогий чай точнісінько на тому місці, де раніше стояв наш телевізор.

— Аж мурашки беруть, — каже Патриція і здригається.

На наступному поверсі теж є столики, а прямуючи до виходу, ми завмираємо внизу сходів, але врешті так і не зважуємося доторкнутися до балки. До нас лине брязкання ложечок об блюдця і ввічливий гамір чужинських голосів — американці, німці, японці. Я заплющую очі. Якщо зосередитися, можна почути давніші шепти, такі ж чужинські і менш ввічливі — латина, саксонська, нормандсько-французька. Вони досі тут, ширяють над нами і галасують. А тоді починається чудернацьке: будинок двигтить, ніби під Йркською долиною стався маленький землетрус. Вулиця здригається, на столиках у чайній кімнаті бряжчать тонкі чашечки і блюдця. За вікном, на яке недавно почепили буржуазні мереживні фіраночки, розгортається химерна сцена: від річки через porta praetoria, тупцяючи тисячею пар ніг, дисципліновано марширує римська армія. На шоломах центуріонів тріпоче пір’я, прапороносці гордо підносять стяги. А попереду сяє на сонці начищений до блиску мідний орел — символ славетного IX іспанського легіону. Може, якби я провела їх поглядом, то побачила б, куди вони зникли, але офіціантка впускає повний глек молока, і Дев’ятий легіон перетворюється на далеке відлуння кроків.

— Рубі, Рубі! — Патриція обережно трясе мене. — Рубі, ти на що дивишся? Ходімо, час іти.

На вулиці ми не одразу оговтуємося.

— Жахливо, — каже Патриція, перекрикуючи струнний квартет, що розмістився al fresco на тротуарі. — На Бога, яка ще чайна кімната.

Струнний квартет шкварить майстерно, люди кидають гроші у порожній футляр від скрипки. Але не ми — ми поквапцем ідемо далі, повз церкву святої Єлени — церкву крамарів, по Блейк-стрит і до Музейних садів, а за нами лине глузливий гамір домашніх привидів.

У Музейних садах, які тепер відкриті публіці, і не треба більше ніякого шестипенсовика, ми пробираємося між павичів, білок і туристів, що простягнулися на траві, до стежки при річці, якою проходимо від моста Лендал до школи імені королеви Анни й назад. Ми спиняємося при початку Меріґейт, щоб подивитися, як потяг перетинає міст Скарборо. Як на цю пору року, рівень води в Узі дуже низький, тож по берегах видно смужку землі та мулу. Усі щось тут лишили — й безіменні племена, і кельти, й римляни, і вікінги, і сакси, і нормани, і всі, хто прийшли після них: усі полишали втрачене майно, ґудзики й віяла, перстені та гривні, булли та фібули. Берег підморгує нам тисячами, мільйонами, мільярдами булавок. Така-от витівка світла. Минуле — це шафа, сповнена світла, треба тільки відшукати ключ і відкрити двері.

Аж ось і останнє прощання — на цвинтарі. Ми купуємо букетик весняних квітів на базарі Ньюґейт: замінимо нарцисами прив’ялі вінки на досі непозначеній могилі Банті. На могилі Джилліан за кілька рядів звідси ми кладемо великі жовті тюльпани, а ось Перлі приносимо лілії, білі, як нетолочений сніг. Перла лежить серед цілої зграйки дітлахів, маленькі надгробки виткнулися в одному кутку цвинтаря, як зламані молочні зуби. Перла, як і Джилліан, «у безпеці в руках Ісуса». Ми з Патрицією погоджуємося, що це вкрай малоймовірно. І взагалі, нам більше імпонує думка, що вона зараз живе іншим життям — може, вільшанки, що пурхає від надгробка до надгробка, а коли ми рушаємо до воріт, час від часу спиняється нас почекати. Вільшанка нахиляє голову точнісінько як наш Папужка. Вітерець куйовдить цвинтарну траву і жене хмари напнутим полотном неба. Патриція закидає обличчя до блідого сонця, й тієї миті майже виглядає красунею.

— Я не думаю, що ми назавжди втратили наших мертвих, а ти?

— А ми взагалі нічого не втрачаємо назавжди, Патриціє, воно все десь лишається. До останньої шпильки.

— Якої шпильки?

— Ти мені повір, я була на краю світу. Я знаю, що буде.

Раптом віє прохолодою, тож ми піднімаємо коміри курток і беремося під руки, пробираючись поміж поснулих мертвих.

* * *

Ми розстаємося на вокзалі у Йорку. Бушує буря, тож прощання драматичне, як і належить. Патриція ще не повертається до Австралії: родині й ветеринарній практиці доведеться зачекати, адже в неї є ще одне завдання — знайти втрачену дитину, з якою вона розпрощалася у Клактоні. Ми підраховуємо роки.

— Ти тільки уяви, може, ти вже бабуся, й навіть про це не знаєш.

Патриція знову видає той дивний звук, у якому я вже навчилася розпізнавати сміх. У прадавню дермантинову сумку, із якою ходила на базар ще Нелл, вона склала прабабусин годинник, для надійності підклавши під нього віднайдену панду, та хай би як вона намагалася не розмахувати руками, годинник зупиниться назавжди ще до того, як вона повернеться в Мельбурн.

Патриція обіймає мене на платформі.

— Минуле — це те, що ти лишаєш за собою,