Кейт Аткінсон - За лаштунками в музеї

— І не думай, — пошепки сичить Адріан, та й адміністраторка вже бере Банті під руку й веде коридором до її кімнати з усіма вигодами й мальовничим краєвидом. Перш ніж зникнути за дверима, вона обертається й сумовито мені махає, як дитина у перший день школи.

— Це була моя мати, — кажу я і зітхаю.

Адріан похмуренько так сміється й каже:

— Не була, а є, наша Рубі.

А коли ми навідуємо Банті наступного дня, вона вже видається цілком задоволеною і розказує, яке тут добре обслуговування.

— Як ти думаєш, які треба лишати чайові? — питає вона й занепокоєно супиться.

Ми виводимо її прогулятися садом, а Долорес дзявкотить у нас під ногами. При «Срібних перелогах» розбито прекрасний парк із плакучими в’язами, ліщиною, лискучими кущами падуба й меланхолійними тисовими гайками. На закритих від вітру галявинах розквітають весняні квіти. Зелена свіжа трава простягається, скільки сягає око, прекрасне місце, щоб погратися в конячку, аж шкода, що Крістіна Роупер не тут. Ми уриваємо променад, щоб посидіти на одній із численних міцних лавочок, подарованих вдячними родичами. Наша лавочка — у пам’ять про «Фреда Кіркланда, 1902-1981»: ми урочисто всідаємося на Фредовій лавочці (спини рівні, руки складено на колінах) і вдивляємося у зграйку перламутрівок, що тріпотять крильцями на вітрі, як спідниці фей.

— Ви хочете тут лишитися? — питає Адріан, і Банті здригається всім тілом, як наляканий кролик.

— Лишитися? — тихо повторює вона. — Назавжди?

— Ну, — мимрю я, — може, й не назавжди...

— А чому я не можу повернутися додому? — вона налякано переводить погляд з мене на Адріана, і мені хочеться бути де завгодно, тільки не тут. — Чому я не можу повернутися додому?

Ми з Адріаном їмо бутерброди перед телевізором, примостивши на коліна підносики Банті, і дивимося «Подорож за антикваріатом» із релігійним завзяттям осіб, яким більше нічим зайнятися. Завтра ми почнемо спаковувати дім у ящики й позбуватися всього майна Банті. Дивно збирати її речі, коли мати ще жива, але їй уже нічого не потрібно. А тоді дзвонить телефон.

Може, це — Пан Ніхто. Аж ні, це адміністраторка «Срібних перелогів» — дзвонить сказати, що у Банті стався інсульт.

— Як це вона так всохла? — приголомшено питає Патриція.

Ми втрьох — Патриція, Адріан і я (чи вчотирьох, якщо рахувати Долорес, яку Адріан запхав до кишені куртки) — сидимо навколо ліжка Банті в лікарні й говоримо стишеними голосами. Патриція сіла на літак, щойно почула про близьку смерть Банті. Банті перебуває у новій районній лікарні, бо після інсульту її швидко виставили зі «Срібних перелогів» (вона-бо так і не лишила чайових). Внутрішньомозковий крововилив недостатньо серйозний, щоб її вбити, але достатньо серйозний, щоб відправити її вглиб лімбу. Вона так і не доторкнулася до лікарняної вечері, тільки Долорес подзьобала кришки.

Медсестра з нічної зміни, сестра Блейк, зазирає в палату спитати, чи в нас усе гаразд. Урочистий і сповнений співчуття тон сестри Блейк, укупі з палатою подалі від людей, куди нас запихнули, наводить на думку, що на Банті вже поставили хрест. Коли медсестра зникає, ми починаємо обговорювати, повертатися нам сьогодні додому чи все ж ні. Я затягую вікно завісами з великими кольоровими малюнками, ніби в дитячій. Вікна кімнати виходить на залізницю Скарборо, й під нами чахкає короткий дизельний потяг. Ми з Патрицією вирішуємо вернутися додому й питаємо сестру Блейк, чи вона знає, який у Банті термінальний прогноз. Уже перевалило за дев’яту, останні пізні відвідувачі розійшлися, світло у коридорах приглушене. Ми знаходимо сестру Блейк з інтернкою в палаті на шість осіб — вони заспокоюють крихітного старого, який на диво наполегливо намагається викинутися з ліжка. Сестра Блейк і студентка поправляють матрац, а старий, не більший за школярика, виголошує проти них люту інвективу.

— Вона зайнята, — із сумнівом тягне Патриція. — Давай пройдемося.

І ми рушаємо лабіринтом нових сходів і коридорів, підтримуючи одна одну під руку, як поранені після битви чи пацієнти в лікарняних халатах, яких ми бачили тут удень. Тепер усіх вклали спати, навіть електричні потяги, які вдень розвозили таці з їжею. Ми крокуємо коридором із панорамним вікном, за яким качки кружляють навколо бетонного басейну, підсвітленого маленькими прожекторами. Повітря трошки вібрує від далекого бурчання двигунів, ніби лікарня — велетенський корабель, що впевнено пливе крізь пітьму. Якийсь час ми сидимо у приймальні у великих вінілопластикових кріслах і дивимося, як крутяться двері, а тоді виходимо надвір і обходимо порожню парковку, розписану, як для гри у класики. Ми за якісь кількасот метрів від місця, де Банті народилася, а тепер вона помирає. По той бік вулиці блимають вогні фабрики «Ровнтрі», ще одного велетенського лайнера.

Коли ми повертаємося до одра Банті, сестра Блейк при ній — тримає її за одну руку, а Адріан за іншу. Адріан піднімає на нас стривожений погляд, а сестра Блейк тихо каже:

— Їй стало гірше.

Так починається наша всенощна. Коли смерть — очікувана гостя, а не захоплює всіх зненацька, як то зазвичай буває в нашій родині, вона дозволяє собі не квапитися. Сестрі Блейк (Тессі) під п’ятдесят, у неї двоє дорослих синів — Ніл та Ендрю. Ніл одружений, у нього недавно народилася донька, Джеммою назвали. Ми дізнаємося це (і ще багато дечого) про сестру Блейк, бо обмінюємося історіями над живим трупом Банті. У сестри Блейк утомлені блакитні очі й вицвілі біляві кучері, вона виглядає як пухкенький запрацьований янгол.

— А я ніколи не знала своєї справжньої матері, — тихо каже вона. — Мене удочерили. Коли не знаєш своєї справжньої матері, то це, знаєте-но, муляє.

Патриція стрепенулася.

— А ви не пробували її знайти?

— Авжеж, пробувала, тільки вона тоді вже померла. Із Белфаста вона була, це все, що я про неї знаю, а ще — що вона теж була медсестрою, отака от штука. Я дитина війни, розумієте.

— Усі ми діти війни, — загадково каже Патриція.

— Вона тримається на волосинці, — шепоче сестра Блейк, і ми всі вдивляємося в обличчя Банті з пожадливим інтересом.

Я, мабуть, за ту ніч надивилася на неї більше, ніж за ціле життя, і тепер, завдавши нарешті собі клопоту до неї придивитися, усвідомлюю, що поняття не маю, хто вона. Сестра вдивляється в незнайомку у ліжку з дивною люттю, і мені на секунду згадується стара Патриція.

У мені