Кеті Рід - Ти моє світло, Кеті Рід

– Мамо, – ніяково пробурмотіла я, обіймаючи її у відповідь.

Даша за її спиною закотила очі, але всміхнулася мені, потайки показуючи великий палець. Я посміхнулася ширше, коли біля нас опинилися і Лера з Матвієм. Мама з сестрою відійшли, залишаючи мене з подругою і її хлопцем. Лера привітала мене і похвалила вбрання. Я хихикнула, описуючи їй реакцію куратора.

За хвилину підійшли і Ліза з Владом. Ми стояли вп’ятьох, поки я озиралася довкола в пошуках Макса. Ні його, ні Дена, як на зло, досі не було. Я вже починала хвилюватися, але поки трималася.

– Тепер ти покажеш нам свій шедевр? – поцікавилася Ліза.

Я перевела на неї погляд, вагаючись, але кивнула. Колись же Макс приїде, правда? Можливо, я зможу показати йому полотно сам-на-сам...

Підвівши дівчат з Матвієм і Владом до картини, я нервово зціпила пальці. Це було вперше, коли вони виносили вердикт моїй роботі – ескізи і невеличкі малюнки не рахуються. Я боялася, що вони почнуть кепкувати, тому відвернулася від їхніх облич і теж втупилася в зображення.

– Це ж... – пробурмотіла Лера, але різко урвалася.

Я поглянула на неї, але вона дивилася нам за спини. Тоді я теж озирнулася... і заклякла від несподіванки.

Цим двом пора перестати підкрадатися непомітно.

Макс стояв за нашими спинами разом із Денисом. Обидва розглядали мою картину, шоковані. Я несвідомо зробила крок назад, готуючись втекти при найменшому жарті, аж тут очі Макса перемістилися на мене.

Я завмерла. Його погляд припнув мене до підлоги. Мені лишалося тільки дивитися у ці горіхові очі, поки Макс дивився на мене так, як ще ніколи в житті – а я за останні два місяці встигла стати експертом у його емоціях.

Недовіра. Захоплення. Здивування. Шок. І вихор такої жаги, що, я впевнена, лише десятки людей навколо змушували його лишатися на місці.

– Чудова робота, – закінчив він за Леру.

Фух.

Він не розізлився, що я намалювала його портрет. Хоча назвати це просто портретом було важко. Це було зізнання.

Хоч ми уже й говорили про кохання одне до одного, але я почала писати цю картину задовго до Хелловіну – одразу після того, як Макс не дав мені пірнути в темряву назавжди. Це мало стати моїм подарунком йому і відповіддю на всі питання, які я бачила в його очах щоразу, як ми лишалися удвох.

Що я кохаю його. Лише його. Такого крижаного зовні, але теплого всередині.

Друзі доєдналися до похвали, а Денис не був би Денисом, якби не пожартував:

– Хто ж став твоєю музою? І чим він заслужив такий портрет?

Макс скосив на нього очі й примружився:

– Іди, пошукай власне натхнення. Хтозна, куди вона вже поділася.

Я здивовано підняла брови, але Ден вже пішов, роззираючись на всі боки. Дівчата зі своїми парами теж розійшлися хто куди, лишаючи мене з Максом наодинці. Я підозріло спостерігала, як він наблизився і обійняв мене за талію однією рукою. Його погляд знову прикувало полотно.

– Про яке натхнення ти казав? – зрештою, спитала я.

– «Світло», – прочитав він назву на маленькій позолоченій табличці поруч, пропустивши питання повз вуха. – Ти дійсно дуже талановита.

– Максе! – нахмурилась я.

Лише тепер він відірвав очі від картини і погладив мою червону хустку.

– Думаю, ти й сама знаєш відповідь, – пробурмотів він, поки його рука спустилася нижче і лягла мені на спину.

Від ніжного доторку по шкірі прокотилися мурашки, і я зітхнула від задоволення. Він, почувши це, натиснув мені на спину, притягуючи ближче до себе.

– Чому «Світло»? – прошепотів він, схиляючись.

Серце затріпотіло, коли його губи зупинилися за кілька сантиметрів від моїх. Думки плуталися від близькості і незмінного аромату м’яти, що огортав нас невидимим коконом.

– Тому що ти – моє світло, – насилу прошепотіла я у відповідь.

Задоволено примружившись, Макс швидко скоротив відстань, крадучи в мене таємний поцілунок. Ми були на публіці, навколо нас ходили відвідувачі з поважними обличчями, але ми лишалися молодими й безрозсудними.

– Дякую, – тихо промовив він, випрямляючись.

– За що? – спитала я, поки ніжилася в його обіймах.

– За те, що виконала моє бажання.

Я посміхнулася, пригадуючи нашу давню розмову. Макс просив намалювати йому світло – і я зробила це так, як він ніколи не очікував.

– А зараз вибач... – сказав він, відсторонюючись. – У мене є одна важлива справа. Я скоро повернуся.

Я залишилася стояти на самоті, спостерігаючи, як він іде, і відчуваючи, як у грудях стискається серце. Скільки разів я так само проводжала його поглядом...

...поки не помітила, до кого він підійшов.

Круглими від шоку очима я стежила, як Макс коротко переговорив з Вірою. Наставниця, кинувши на мене наполовину здивований, наполовину тріумфальний погляд, кивнула йому і повела за собою. Коли за ними зачинилися службові двері, що, наскільки я пам’ятала, вели до кабінету директора галереї, у мене підкосилися ноги.