Кеті Рід - Ти моє світло, Кеті Рід

Ксюша

Я не хвилююся. Зовсім. Ні крапельки.

Рвано видихнувши, я стиснула в долонях спідницю. Чорний тюль зашурхотів, відкриваючи коліна в чорних сітчастих колготках. Того ж кольору топ з глибоким вирізом тиснув на грудну клітку, від чого я майже задихалася.

Добре, що хоч взуття я вдягнула зручне – в масивних черевиках на шнурівці стояти кілька годин поспіль буде набагато зручніше, ніж на підборах. Єдиною яскравою деталлю мого вбрання була червона хустка – я зав’язала нею волосся у високий хвіст.

Я більше не боялася чорного кольору. Він більше не мав наді мною влади, як і минулі страхи. Темрява більше не поглинала мене і моє світло. Навпаки, на його тлі я відчувала себе більш живою, ніж будь-коли раніше.

Заспокоюючись, я відвернулася до вікна. На вулиці лило, мов з відра, поки таксі везло мене в художню галерею. Нічна розмова з Максом на оглядовому майданчику наповнила мене силами достатньо, щоб я поїхала одна. Організаційні питання вимагали, щоб ми – студенти-художники – приїхали заздалегідь. До того ж, подруги приїдуть зі своїми хлопцями.

Кілька днів тому я зважилася запросити друзів і маму з сестрою на виставку. Я не була певна, що хочу цього на сто відсотків, але вирішила хоч раз спробувати – можливо, мені буде легше з їхньою підтримкою? До того ж, Макс уже бував на них раніше...

Я не стала просити його заїхати за мною, як це зробив Влад для Лізи. Макс ще не бачив мою картину – навіть у студії, поки завершувала роботу, я змушувала його сидіти по той бік від мольберта. Я хотіла, щоб це був сюрприз. Він дав слово, що не подивиться до виставки.

І ось цей день настав.

Показавши пропуск охоронцю, я залишила в гардеробі елегантне чорне пальто, яке позичила у Лізи. Мій шлях лежав повз зал зі скульптурами, над якими вже метушилися хлопці й дівчата. Наскільки я знала, вони були з того самого університету, що й Фенікси – наші суперники з футболу.

Кожна робота на сьогоднішній виставці – це праця студентів. Тут не було досвідчених художників, скульпторів чи фотографів, чиї світлини займали третій і останній зал. Лише молоді таланти, що намагалися пробитися і знайти власне місце під сонцем, мов молоді деревця у древньому лісі.

Кожен з нас сподівався, що у нього все вийде. І, роззираючись навкруги, я була певна, що так воно і буде. Головне – не здаватися.

Помахавши Юлі, що визирнула з-за свого полотна, я рушила до власного.

– Ксюшо! Ось і ти, – Віра на мить обійняла мене за плечі.

За роки навчання вона стала більше, ніж моєю наставницею. В якомусь сенсі вона замінила для мене ту частину матері, якої в ній завжди бракувало.

Відсторонивши мене за плечі, вона не стримала смішок.

– Ти в своєму репертуарі.

– Як завжди, – всміхнулась я у відповідь.

Разом ми повернулися обличчям до моєї картини. Я прискіпливо розглядала її востаннє, роздумуючи, чи могла зробити щось краще, коли Віра знову подала голос:

– Це найкраща твоя робота на сьогоднішній день.

– Правда? – нервово озвалась я.

Вона кивнула, стиснувши моє плече.

– Я пишаюся тобою. Сьогодні на тебе чекає успіх.

– Сподіваюся, – пробурмотіла я, не відриваючи погляд від різких і сміливих мазків акрилу.

– В будь-якому випадку, постарайся розслабитися, – додала вона. – Уяви, що ти на вечірці і прийшла сюди просто відпочити.

Я кивнула, вдячна їй за підтримку. Аж тут до нас наблизилася статна жінка з золотими сережками такого розміру, що я не знала, як її не тягне до землі.

– У вас всі студенти прибули? – спитала вона у Віри.

Її погляд ковзнув по мені спочатку мигцем, а потім повернувся вдруге. Я стиснула губи, щоб не розсміятися – таким шокованим стало її обличчя.

– Що це? – з жахом показала вона на моє вбрання. – Хто це?

Зненацька вона нагадала мені Валентину Іванівну – викладачка світової літератури відреагувала би так само. Може, вони сестри?..

– Одна з найталановитіших моїх учениць, – відповіла Віра. Я здивовано повернулася до неї, та вона утримувала погляд жінки. – Ксенія Андрієнко. Познайомся, Ксюшо, – звернулася вона вже до мене, – це Валентина Іванівна Бойчук, куратор сьогоднішньої виставки.

Та ну. Оце так збіг.

Я пирхнула, не стримавшись, але одразу стулила рота. Віра непомітно смикнула мене за топ на спині.

– Вибачте. Дуже приємно познайомитися, – випалила я, ввічливо посміхнувшись.

Підозріло примружившись, Валентина Іванівна кивнула і мовчки відійшла. Віра, кинувши на мене останній докірливий погляд, рушила за нею, на ходу обговорюючи останні приготування. Я провела їх поглядом і повернулася до своєї картини, глибоко вдихнувши.

Все буде добре. Я впораюся.

Невдовзі прибули перші відвідувачі. Я вирішила прогулятися і роздивитися роботи інших студентів, поки гості, мов вода посудину, заповнювали усі три зали. Аж ось серед них показалися мама з Дашею. Вони йшли від моєї роботи – а отже, уже її побачили.

– Доню, я так тобою пишаюся, – обійняла мене мама. Уже на вухо вона прошепотіла лише мені: – Ти нічого не хочеш мені розповісти? У тебе з’явився хлопець?