Ліза Фельдман Барретт - Як народжуються емоції

карієсу, їдять морозиво, бо те добре смакує. Ці судження вимагають суто психічних понять, і вони були більше пов’язані з активністю в мережі пасивного режиму роботи мозку.

Дедалі більше когнітивних неврологів, соціальних психологів та невропатологів припускають, що мережа пасивного режиму роботи мозку має якусь загальну функцію: вона дозволяє вам моделювати, як світ може відрізнятися від того, яким він є наразі. Це включає в себе запам’ятовування минулого та уявлення майбутнього з різних точок зору. Ця дивовижна здатність дає вам перевагу, коли йдеться про два великі виклики людського життя: йти разом з іншими та йти попереду задля власної користі. Соціальний психолог Деніел T. Ґілберт, автор книги «Спотикаючись об щастя», відомий своїм гумористичним красномовством, називає мережу пасивного режиму роботи мозку «симулятором переживань», за аналогією з симуляторами польотів для підготовки пілотів. Моделюючи майбутній світ, ви краще споряджаєтесь для досягнення ваших майбутніх цілей.

Мережа пасивного режиму роботи мозку об’єднує минуле, теперішнє та майбутнє. Інформація з минулого, сконструйована як поняття, формує передбачення про теперішнє, які роблять вас краще спорядженими для досягнення ваших майбутніх цілей.

На мою думку, корисно буде вважати, що мережа пасивного режиму роботи мозку відіграє ключову роль у категоризації. Ця мережа ініціює створення передбаченнями моделювань, цим дозволяючи мозку творити дива моделювання світу. «Світ» у цьому випадку охоплює зовнішній світ, свідомості інших людей і тіло з мозком. Іноді ці моделювання коригуються зовнішнім світом, наприклад коли ви конструюєте емоції, а іноді — ні, наприклад коли ви уявляєте або мрієте.

Звичайно, мережа пасивного режиму роботи мозку працює не сама по собі. Вона складає лише частину схеми, потрібної для створення якогось поняття, а саме психічне, засноване на цілі, мультисенсорне знання, що породжує каскад. Щоразу, як ви уявляєте собі якісь речі, ваш розум десь блукає або мозок виконує якісь інші внутрішні дії, ви також моделюєте зорові образи, звуки, зміни вашого бюджету тіла та інші відчуття, що є сферою діяльності сенсорної та рухової мереж. Отже, можна припустити, що мережа пасивного режиму роботи мозку взаємодіє з цими іншими мережами для конструювання випадків понять. (А вона це таки робить, як ви незабаром побачите.)

Новонароджені не мають повністю сформованої мережі пасивного режиму роботи мозку, звідси і їхня нездатність передбачати та їхній розсіяний «ліхтарик» уваги; мізки новонароджених витрачають багато часу на навчання, виходячи з помилки передбачення. Цілком може бути, що переживання в умовах мультисенсорного світу, заякорені в бюджетуванні тіла, дають необхідні сигнали, що допомагають мережі пасивного режиму роботи мозку формуватися. Це відбувається десь у перші кілька років життя, у міру того як мозок самозавантажує поняття у свої налаштування. Те, що починається як «зовнішнє», стає «внутрішнім», коли ви налаштовуєтеся вашим середовищем.

Упродовж деякого часу моя лабораторія вивчала біологію понять та категоризації, і ми виявили вагомі докази стосовно ролей мережі пасивного режиму роботи мозку, решти інтероцептивної мережі та контрольної мережі. Коли ми проникаємо в мізки людей, що переживають емоції або сприймають емоції в кліпанні, супленні брів, посмикуванні м’язів та жвавих голосах інших, то доволі чітко бачимо, що ключові частини цих мереж тяжко працюють. Пригадаймо метааналіз від моєї лабораторії, що вивчав усі опубліковані дослідження емоцій з використанням томографії мозку, який ми розглядали в розділі 1. Ми ділили весь мозок на крихітні кубики під назвою «вокселі» (за аналогією з «пікселями»), а потім визначали вокселі, що послідовно показували значне підвищення активності для будь-якої з категорій емоцій, які ми вивчали. Ми не змогли віднести одну-єдину категорію емоцій до якоїсь ділянки мозку. Той самий метааналіз також надав докази для теорії конструйованих емоцій. Ми ідентифікували групи вокселів, що активувалися разом із високою імовірністю, як це робила б мережа. Ці групи вокселів послідовно вкладалися в інтероцептивну та контрольну мережі.

Якщо врахувати, що наш метааналіз на час його проведення охоплював понад 150 різноманітних, незалежних досліджень сотень учених, у яких об’єкти розглядали обличчя, нюхали запахи, слухали музику, дивилися фільми, пригадували минулі події та виконували ще багато інших завдань, що викликають емоції, поява цих мереж є особливо переконливою. Для мене ці відкриття ще більш дивовижні, бо дослідження, охоплені метааналізом, не були призначені для перевірки теорії конструйованих емоцій. Більшість із них були навіяні теоріями класичного погляду та призначені для віднесення всіх емоцій до різних ділянок мозку. Крім того, більшість із них вивчали лише найбільш стереотипні приклади категорій емоцій, а не розглядали кожну емоцію в усіх її варіаціях із реального життя.

Наш проект метааналізу ще триває, і на сьогодні ми зібрали майже чотириста досліджень із використанням томографії мозку. На підставі цих даних ми з колегами скористалися аналізом класифікації схем (розділ 1) для створення п’яти підсумків категорій емоцій, показаних на рис. Г.2. В усіх п’яти інтероцептивна мережа відігравала значну роль. Контрольна мережа також була присутня для всіх п’яти, але для радості та смутку менш чітко. Пам’ятайте, що ви тут розглядаєте не нейронні відбитки, а просто абстрактні підсумки. Жоден окремий випадок гніву, відрази, страху, щастя чи смутку не є абсолютно схожим на пов’язаний з ним підсумок. Як ми вже знаємо з принципу дегенерації, кожен випадок може використовувати різноманітні комбінації нейронів. Для кожного дослідження (скажімо) гніву в метааналізі активність мозку була ближчою до підсумку гніву, ніж до інших підсумків, тому й визначалась як гнів. Отже, ми можемо діагностувати випадок гніву, але не можемо встановити, які саме нейрони будуть активними. Іншими словами, ми застосували до конструювання гніву принцип популяційного мислення Дарвіна. Той самий результат випливає й для інших чотирьох категорій емоцій, які ми вивчали.

Коли ми конкретно розробляємо експерименти для перевірки теорії конструйованих емоцій, то виявляємо подібні результати. В одному дослідженні ми з моїми співробітниками Крістін Д. Вілсон-Менденголл та Лоренсом В. Барсалоу просили об’єктів зануритися на час сканування мозку в якийсь уявний сценарій. Ми побачили свідчення моделювань, що виникали в результаті, у вигляді підвищення активності в сенсорних та рухових ділянках. Ми також змогли побачити свідчення, що їхні бюджети тіла збурювались у зв’язку зі змінами в інтероцептивній мережі. У другій фазі після кожного занурення ми показували об’єктам дослідження якесь слово та просили їх категоризувати їхні інтероцептивні відчуття як випадки «Гніву» або «Страху». У міру того як наші об’єкти моделювали ці поняття, ми побачили ще більше підвищення активності в інтероцептивній мережі. Крім того, ми побачили активації, що відображували сенсорні та рухові зміни нижчого рівня, а також підвищення активності в ключовому вузлі контрольної мережі.

У пізнішому дослідженні ми просили об’єктів конструювати атипові, нечасті моделювання, такі як приємний страх від катання на «американських гірках» та неприємне щастя травмування під час переможних змагань. У нас була гіпотеза, що менш типові моделювання змусять інтероцептивну мережу важче працювати для видачі передбачень порівняно з моделюванням більш типових випадків, на кшталт приємного щастя та неприємного страху, що схожі на психічні звички. Саме це ми й спостерігали.

У низці ще пізніших експериментів наші об’єкти дослідження дивилися навіювальні кіносцени, і ми побачили, як інтероцептивна мережа конструює