Літа Най - Потраплянка на заміну, Літа Най

Назад до порталу в кареті я їхала з Владикою. Не скажу, що він був говірливим супутником. Кілька нічого незначущих фраз, але чимало багатозначних поглядів.

Коли ми наблизилися до переходу між світами, до нас підійшов один із демонів, знову в другій іпостасі. У нього в руках виблиснув камінь. Я його впізнала. Саме такий невеликий камінчик, розкреслений невідомими мені символами, був у руках Ефи, коли вона відкрила портал.

Дайкіар махнув своєму підлеглому і той зник, залишаючи нас перед аркою наодинці. Чоловік ще кілька секунд вивчав мене примруженим поглядом, а потім повільно простягнув магічний замок. Я взяла його в руки й інстинктивно притягнула до грудей, ніби його можуть відібрати. Зараз потрібно було якнайшвидше йти, доки отримала бажане і можливість покинути світ демонів, але я не могла. Залишилася ще одна річ, що особисто для мене була дорожчою за цей камінь.

– Дайкіаре, я знаю, що ви й так дали мені більше, ніж я могла розраховувати, – тихо промовила я і з надією підняла погляд на чоловіка. – Але можу я поставити ще одне запитання?

– Таке відчуття, що навіть якби я й хотів, то не зміг би відмовити, – хмикнув він.

– Одного з наших воїнів було поранено алебардою.

Мені не треба було продовжувати: демон явно зрозумів, про що йдеться.

– У мого полководця була чітка вказівка – вразити цією зброєю командира армії, – серйозно відгукнувся Дайкіар. – Дозвольте дізнатися, хто саме був поранений?

– Мій чоловік, – чесно відповіла я.

– Мені шкода, – похитав головою демон. – Навіть один удар смертельний для будь-кого. Людина помирає миттєво. У того, хто володіє магією, є пара годин, але не більше.

Владика брехав. Я відчувала це. Тим самим клятим чуттям еміра. Але нічого вдіяти не могла. Не пред'явлю ж я це демонові. Він цілком має право захищати свої секрети і переваги перед ворогом. Тож я лише вимовила:

– Ви не знаєте Дарлема. Він обов'язково виживе.

– Не буду суперечити, – знизав плечима чоловік. А потім несподівано опинився дуже близько до мене. – Хочу, щоб ви знали: я завжди буду радий зустрітися з вами знову, моя Повелителько. Усе у ваших руках.

Дайкіар кивнув головою на замок, затиснутий у моїй долоні. Замість того щоб піти, чоловік почав поволі нахилятися до мене. Напевно, на моєму обличчі відбилося щире здивування, бо демон глузливо посміхнувся. М'яко взявши мене за підборіддя, він повернув мою голову в бік і ледь відчутно торкнувся губами моєї щоки. І тільки після цього пішов. Я ж швидко рвонула до порталу, поки мене не вирішили залишити собі.

Повернення було ідентичним. Я знову опинилася на колінах на твердій землі. Тільки цього разу замість списів мені простягнули відразу дві руки й допомогли піднятися.

– Алекс, хвала хранителям, – зітхнув Таміорн. – Що там сталося?

Я не хотіла гаяти час на розповіді. Тож швидко передала магічний камінь Тредану.

– Упевнена, ти знаєш, що з цим робити.

В обох чоловіків очі вилізли з орбіт, але вони не стали ставити питань. Тредан взяв замок і пішов закривати портал, а я схопила за руку Таміорна і відтягнула трохи вбік.

– Як діє отрута твого духа-хранителя? – запитала я.

– Я... Ти ж знаєш, я не можу...

– Так, звісно, – роздратовано буркнула я. – Не можна розголошувати особливості дару. Спитаю по-іншому. Ти можеш влаштувати полоненим демонам різке погіршення самопочуття з подальшим повним відновленням?

– Наскільки їм має стати зле? – уточнив чоловік.

– Достатньо, щоб налякати, але без зайвої жорстокості, – відповіла я, розуміючи, що у моєї історії, повіданої Дайкіару, має бути підтвердження.

– Спробую щось вигадати, – кивнув він.

– Добре. Потрібно швидше повернутися до Дарлема.

– Ти дізналася щось? – відгукнувся Тредан, закінчивши з порталом і підходячи до нас.

Я заперечно мотнула головою. Чоловіки переглянулися. Я бачила їхні знічені погляди. Нічого. Я обов'язково щось придумаю.

Коли наші дакоми приземлилися біля табору, навколо було напрочуд тихо. Подекуди ходили люди, але я на них не зважала – одразу побігла до намету-шпиталю, де лежав Дарлем.

Відкинувши щільну тканину, я зайшла всередину. Тут було багатолюдно, як для палати хворого. Хтось щось сказав, але я не розчула, впевненим кроком наближаючись до ліжка. Несподівано прямо переді мною виникла Франсіс. Жінка сильно стиснула мої плечі, змушуючи перевести погляд і сконцентруватися на ній.

– Мені дуже шкода, – тихо промовила вона.

Я дивилася на неї розгубленими очима і не розуміла, про що вона говорить. Усередині піднялася якась ірраціональна злість, і я грубо відштовхнула жінку, швидко крокуючи вперед. Люди переді мною розступалися, але я не бачила їхніх облич. Єдине, на чому сфокусувався мій погляд – нерухома фігура чоловіка на ліжку.

Я підійшла ближче. Поклала руку на холодну щоку. Іншою міцно стиснула велику долоню. Але так і не могла повірити, що бачу свого чоловіка. Тіло свого чоловіка.