Емма Іванівна Андіївська - Герострати, Емма Іванівна Андіївська

точніше, кількома інтонаціями його голосу, який умовляє струся дати себе зловити.

– Ціп-ціп-ціп! – здалека благав кінооператор, – ну, хіба ж так можна! Ну, будь же цяцею! Я ж за тебе залишив заклад! Ну, ходи, ну!

– Зашморг йому на шию! Йнакше його не зловити, – подавали поради з натовпу.

– Ковдрою його, антихриста, ковдрою! – радив голос без тіла з іншого боку хідника.

– Кілком його по лапищах і в’яжіть! – переконували

інші.

– Ціп-ціп-ціп! – волав кінооператор.

– Та сміливіше, сміливіше! Хапайте його!

– Що ж тут випробовувати! Хапайте й годі!

– Хапайте! Чуєте, чуєте? Чого ж ви стоїте? Чого ж ви не зловите?

– А чого ви стоїте? Може, це мій птах?

– А-а-а, мій птах! Це ваш обов’язок його зловити! На те ви поліція!

– Дбайте ліпше про свої обов’язки!

– Ви мені не вказуйте!

– Наплювати мені на ваші…

– За образу поліції я вас арештую! Я урядова персона, і ви.

– А де вартовий, що мав доглядати струся? – закричав я з переляку, що поліцай з дерев’яними повіками потягне кінооператора на поліцію, мене змусять свідчити, про це довідається дружина, і тоді одразу ж розкриється вся історія з моїм відвідувачем.

– Де вартовий? Він єдиний знає, як обходитися зі струсем. Хіба не найпростіше пошукати його? Струсь напевно не встиг далеко втекти, а тоді й вартовий десь поблизу!

– Я тій худобині пригадаю, як стерегти струся! – простогнав кінооператор, забувши про поліцая, з яким гиркався.

– Може, він зайшов у якийсь погребок випити? У таку спеку ледве чи хто витримає годинами чекати в авті.

– Може, – кволо протягнув кінооператор і раптом затрусився. – Ні, не може. Напевно! Без жодного сумніву! Таж це ясно, і як я з цього раніше не зробив відповідних висновків. Адже він канючив у мене невеличкий аванс, ще заки я їх удвох залишив! Звичайно, я не дав йому ні копійки. Моє серце як чуло. В мене взагалі засада – ніколи не платити наперед. Він навіть наполягав, мовляв, йому щось конче потрібне для струся, та я не став слухати, відрізавши, що на цю тему поговоримо, як я повернувся з процесу. Я з людьми такий обережний, ну ж, справді, такий обережний, і от! Тут, видно, вже сама доля проти мене. Хтось інший мусів дати йому гроші, інакше де ж би він їх доп’яв? Так, тепер все ясне: хтось, хто позаздрив моєму успіхові, моїй славі.

– Стривайте, а коли в нього залишилися свої?

– Свої? Ха-ха-ха! Ви гадаєте, я не розумію? Не розумію, що це змова проти мене? Не інакше як змова!

– Бога ради, заспокойтеся!

– А я вам кажу, – змова! Мені заздрять усі, бо я спромігся..

– Як виглядає ваш вартовий?

– Він такий мій, як і ваш!

– Вибачте, я вжив не того вислову, я хотів лише спитати, чи він низький, високий, худий, отакий?

– Хай тільки з’явиться, я його.

– Ну а все таки, чи він худий, високий?

– Чорт! – вилаявся кінооператор.

– Отже вартовий – низький на зріст?

– Низького росту, чорт його забери, анатему!

– Чи, може, високого?

– Високого, щоб він пропав!

– Ну та чекайте, не може ж він бути одноразово і високого і низького росту!

– Не хочу я нічого чекати. Наплювати мені!.

Верблюдище окаянне, не втерпів я подумки, чорт би тебе забрав і з твоїм вартовим, і зі струсем, і з цією гонитвою. у яку я так безглуздо встряв і тепер ніяк не ладен вискочити, бо навіть якщо я зажадаю рушати, хто мене пустить? – адже поліцаї порахують мій від’їзд злісною демонстрацією, оскільки всім заборонено рухатися, аби не злякати струся, і тоді виправдуйся.

До гурту поліцаїв підбіг хлопчина в синій сорочці, і всі вони відійшли набік. Посхилявши голови, майже торкаючись дашками кашкетів, охоронці порядку, видно, звалкували якусь вістку. Потім один, а за ним другий виплигнули з гурту й кинулися до кінооператора.

– Що вам від мене треба? Я не вчинив нічого протизаконного! – зарепетував той.

– Пересідайте в наше авто. Спробуємо розшукати вартового, зі», здається, поблизу, і ви допоможете його ідентифікувати.

– Як же я залишу струся напризволяще?

– Хутчіше, хутчіш, його і без вас доглянуть!

– А як не доглянуть? Я залишив за нього заклад!

– Ви бльокуєте рух. Зрештою, розпізнати вартового у вашому власному інтересі. Через вас зупинено рух.

– Не через мене, а через те, що ви не зловили струся!

– А струсь далебі чий?

– По моєму боці право!

– По чиєму боці право, розберемося пізніше, а тепер хутчіше! Хутчіше!

– Не пошкодьте струся, заки я повернуся! – вже з поліційного авта крикнув кінооператор, ніби він залишав посеред бруку не струся, а порцелянову шафу.

– Ваш обов’язок! – донеслося разом із вихлопним ґазом з-за рогу, і кінооператора з поліцаями поглинуло небуття.

– Обов’язок! Обов’язок! – підхопили роззяви, які стояли на безпечній віддалі від птаха і, щоб менше втомлюватися, підпирали один одного плечима.

– Ну, ви там, не дуже! – обізвався один з поліцаїв, якого залишили біля струся.

– Дивись, який відважний! – загукали з усіх сторін, і він знітився, а його колеґи зробили вигляд, що не почули зауваги.

Це послужило сигналом: публіка ніби прокинулася і втямила: не поліцаї, а вона пан становища, і всім умить стало ясно: поліцаї при охороні струся виконують якщо не ганебну, то настільки важко окреслювану функцію, що вона позбавляє їх поліційної недоторканосте, і це відчувають самі поліцаї, на очах перетворюючися на винних істот, яких зараз почнуть обкидувати камінням, бо їхня бездіяльність біля птаха тільки роз’юшує публіку.

Струсь явно деморалізував поліцаїв. Охоронців порядку навіть не рятували уніформи. Вони зіщулилися і якось одразу вицвіли, відкривши купки людей, які потемніли й так страждали, аж мені заболіло в грудях від їхнього вигляду, так нестерпно виявилося дивитися, як вони страждають. Ще трохи й вони стануть мучениками, подумав я і від усього серця побажав, щоб струсь або побіг, або вчинив щось таке, що повернуло б поліцаям їхню функціональну подобу, припинивши Голготу, на якій вони тепер опинилися. Однак струсь стояв непорушний, як втілення знущання над законом, не даючи поліцаям залишити хреста, який цього разу прибрав подобу птаха.

І це тривало без кінця. Потім, здається, на поліцаїв почали зловтішно плювати. Я заплющив очі, прислухаючись, як мені всередині щось лускається. Якимось незбагненним збігом обставин я почував себе винним за їхній жалюгідний вигляд, за те знущання, яке вони смиренно зносили. Це лускання так швидко наростало в мені, аж я з жахом чекав: зараз я почну витворяти таке, чого я ще в житті не коїв, бо від страждання поліцаїв мені нутром жене вихор, який обсипає мене мурашками з приску, і я завмираю, знаючи: коли цей вихор