Річард Адамс - Небезпечнi мандри

клопоталася Хізентлай. Ліщина обвів поглядом своїх тремтячих супутників, а тоді глянув на бадьорого Кегаара, що вмостився на кормі.

— Як би нам причалити до берега, Кегааре? — спитав він. — Сам розумієш, життя на воді — не для кролів!

— Ви не спинити шовен! Але там, далі, ше один міст! Він спинити шовен!

Не лишалося нічого іншого, як просто чекати. Помалу човен принесло до іншого повороту, де річка повертала на захід. Налякані тим, що спіткало Жолудя й ту кролицю, кролі так і зостались сидіти у воді на дні човна. Ліщина поповзом вернувся на ніс човна й задивився вперед.

Далі річка розливалася ширше, течія тут була повільніша. Ліщина побачив, що пливуть вони вже не так швидко. Ближчий берег, високий та крутий, густо поріс лісом, але дальший був пологий, відкритий, рівненько порослий травою. Ось пологий берег лишився позаду, й тепер уже обабіч зависочіли дерева. А попереду, як і обіцяв Кегаар, шлях річці перегородив другий міст.

Це був дуже давній міст. Його цегляне мурування потьмяніло від часу, обросло плющем, валеріаною та рожевим льонком. Далеченько від обох берегів, посередині його прорізали чотири низькі арки з вузькими отворами для водостоку. Від поверхні води до склепіння арки була відстань сантиметрів у тридцять. Через ці отвори з того боку моста прозирали тонкі смужки денного світла.

Видно було, що човен приб’ється до цього моста й там стане. Але Ліщина все одно зіскочив у воду на дно човна. Проте це вже було зайве. Човен бортом легко торкнувся двох стояків і зупинився, загородивши вхід до одного з центральних водостоків.

Пливли вони всього хвилин п’ятнадцять і залишили позаду трохи менше милі.

Ліщина поклав передні лапи на другий борт і обережно виглянув: де береги? Обидва береги тут були круті, кролеві до них не дострибнути. Тоді обернувся і подивився вгору. Цегляна стіна була рівна й гладенька, з виступом посередині відстані між ним і парапетом. Ні, кріль туди не видереться!

— Що робити, Ожино? — спитав Ліщина, пробираючись на ніс човна. — Ти нас посадив на цю штуку, то й скажи, як із неї злізти!

— Не знаю, Ліщино-ра! — признався Ожина. — Я всяке уявляв собі, але тільки не такий кінець шляху. Схоже на те, що нам доведеться пливти.

— Пливти? — перепитав Срібний. — Як же нам пливти, Ліщино-ра? Воно то недалеко до берега, але ж глянь, яка крутизна! І течія нас затягне в одну з цих дірок під мостом!

Ліщина спробував зазирнути в отвір арки. Темний тунель був не довший за сам човен, і поверхня води в ньому здавалася гладенькою. Там не стирчало ніяких камінців, і між поверхнею води й склепінням арки вистачало місця, щоб кріль, пливучи, міг тримати над водою голову. Але просвіт був такий вузький, що не видно було місцевості по той бік моста. Смеркало.

Ліщина обернувся до Ожини й Срібного.

— От так вскочили — з однієї халепи та в іншу! — мовив він. — І лишатися тут не можна, і виходу ніякого я не бачу!

На парапеті над ними з’явився Кегаар і заплескав крильми, витрушуючи з них на кролів дощ.

— Шовен більше не плифти! — оголосив він. — Більше не шекати!

— Але ж як нам дістатися до берега, Кегааре? — спитав Ліщина.

Птах здивувався:

— Собаки плифти, пасюк плифти, а ви — ні?

— Та ми можемо пропливти трохи, але ж береги надто круті для нас, Кегааре! Нас затягне водою в котрусь із цих нір, а ми не знаємо, що там, по той бік моста!

— Там добре! Ви лехко вилісти!

Ліщина розгубився. Як розуміти ці чайчині слова? Адже Кегаар не кріль! Чи зумів він оцінити цю річку з кролячого погляду? Чи означали його слова, що за мостом спокійна течія і пологий берег, де кролі можуть легко вилізти? Чогось Ліщині не вірилося…

Ліщина обвів усіх поглядом, шукаючи розради. Срібний вилизував Кучмі плече. Ожина, нервуючи, то вилазив на перекладинку, то злазив із неї, і видно було, що його терзають такі самі сумніви. Бачивши таку кролячу нерішучість, Кегаар пронизливо закричав:

— Ярк! Шортові кролі не тямити нішого! Я показати, шо робити!

І незграбно стрибнув з носа човна в воду. Між човном і темним отвором тунелю не було ніякого проміжку. Сидячи у воді, мов дика качка, птах поплив за течією і щез в тунелі. Заглянувши в отвір арки, Ліщина спочатку не побачив нічого, а тоді розрізнив темні обриси птаха проти плями світла там, де кінчився тунель. Ось Кегаар зовсім виплив на світло, повернув убік і зник із поля зору.

— Ну, й що це доводить? — сказав Ожина, цокочучи зубами. — Він там міг злетіти в повітря! Чи дістати до дна своїми великими перетинчастими лапами!

Кегаар знов з’явився на парапеті над їхніми головами.

— Тепер ти! — коротко мовив він.

А бідолашний Ліщина ніяк не міг зважитися й стрибнути вниз.

— Дозволь, я піду перший, Ліщино! — мовив йому П’ятий.

Він уже був поставив передні лапи на край борту, коли це враз усі кролі завмерли — котрась із кролиць тупнула лапою по дну. Згори долинули людські голоси, хода й запах запаленої білої палички. Люди наближались. Кегаар злетів з парапету. Жоден кріль не ворушився. Ось уже людські кроки й голоси залунали на мосту. Могутній інстинкт спонукав кожного кроля: тікай, сховайся в нору!..

Та ось голоси й запахи подаленіли, тупіт помалу завмер. Люди перейшли міст і навіть не глянули через парапет! Ліщина отямився.

— Вирішено! — мовив він. — Усім пливти! За мною, Дзвіночку! Ти ж казав, що станеш водяним кролем.

Від підійшов до борту й побачив поруч себе Чашечку.

— Швидше, Ліщино-ра! — попросив Чашечка, нервово