Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

— Розкажи мені, я теж хочу посміятися. Тільки мені непристойних не можна, — попереджає.

— Вибач. — Розводжу руками, а Дайті кажу: — Усі історії про війну (воєнні історії) варто вважати непристойними.

Дайта дивиться на мене запитально. Міка лиш коротко глипає.

— Якщо у вас немає нічого смішного — я піду, — каже він.

Міка зникає.

— Та-а, — тягне Дайта. — Смішного мало.

— Ну, чому ж? — не погоджуюся. — Якщо зайти з іншого боку, то все це тільки й варте того, щоб із нього посміятися.

Мені чомусь пригадався американський полковник Девід Хекворт. Здавалося б, якщо вже когось не обділили нагородами — то Хекворта. За свою службу у війську він отримав понад дев’яносто різних нагород. Дивовижна біографія. П’ятнадцятилітнім записався до армії США. У Другій світовій, здається, повоювати не встиг. Але вже під час Корейської війни (потрапив на неї, будучи сержантом, а закінчив, відбувши два строки, офіцером, у званні капітана) заслужив три Срібні зірки. Якщо не помиляюся, ця медаль займає третє місце в ієрархії військових нагород США. Навіть одна Срібна зірка — серйозна підстава для гордості. І що ж ви думаєте?! За В’єтнамську війну (відбув чотири строки) Хекворт отримав ще сім (!) Срібних зірок. Вісім Бронзових зірок. Вісім Пурпурних сердець — медаль за поранення. Два хрести «За видатні заслуги» — ця нагорода друга за старшинством. А ось на Медаль Пошани (найвища військова відзнака) тодішній американський президент чомусь поскупився. А представляли Девіда Хекворта до неї тричі. (О, нам це знайоме!). І що ж ви думаєте?! (Не втримаюся, щоб не повторити цей риторичний вигук). Після двадцяти п’яти років служби він розчарувався в армії. Розчарувався у війні. У якомусь скандальному інтерв’ю передрік поразку. Викинув усі свої нагороди й подав у відставку. Успішно займався бізнесом. Потім був воєнним експертом та оглядачем. Критикував війну в Іраку. До самої смерті головував у організації «Солдати за правду».

Хіба не смішно?

Шукачі правди завжди викликають сміх.

Бо де вона, та правда?

Тож не будемо смішити людей і повернемося до Гумільова.

Свої враження про війну Микола Гумільов зафіксував у «Записках кавалериста». Він писав їх, як тепер сказали б, онлайн. Кореспонденції з фронту. Разом близько двадцяти подач у газеті «Біржові новини». Цікавий документ епохи. І його особистий документ. Іноді масштабність явищ легше зрозуміти не через загальне й офіційне, а через особисте. «Я часто думав відтоді про глибоку відмінність між завойовницьким і оборонним періодами війни, — писав Гумільов у першому розділі своїх нотаток. — Звичайно, і той, і інший необхідні лише для того, щоб знищити ворога й завоювати право на міцний мир, проте на настрій окремого воїна діють не тільки загальні міркування, — кожна дрібниця, випадково роздобута склянка молока, навскісний промінь сонця, що висвітлює групу дерев, і власний вдалий постріл часом радують більше, ніж звістка про битву, виграну на іншому фронті».

Як на мене, надзвичайно цінне зауваження. Мабуть, лише переживши екстремальні обставини, людина може прийти до розуміння (чи відчуття), що головне не просто складається з дрібниць, а що саме дрібниці є тим головним, що наповнює життя, дає йому смак і забарвлення, але ми цим зазвичай нехтуємо, тягнучись і прагнучи чогось значущішого.

Мені пригадується дзенська притча.

Коли Банкей проповідував у храмі Рюмон, священик із секти Сінсю, із тих, хто вірить у спасіння через повторювання імені Милосердного Будди, заздрив величезній кількості слухачів Банкея і вирішив із ним посперечатися.

Банкей уже прочитав половину проповіді, коли з’явився цей священик, наробивши при цьому стільки гуркоту, що Банкей перервав мову й запитав, у чому річ.

— Засновник нашої секти, — почав хвалитися священик, — володів такими чудесними силами, що коли він стояв на березі річки з пензлем у руці, то написав священне ім’я Аміди на папері, який тримав його помічник на протилежному березі річки. А ти можеш зробити таке чудо?

— Можливо, твій ловкач і зробив цей фокус, — недбало відповів Банкей, — але це не у звичаї дзен. Моє чудо — те, що коли я відчуваю голод, я їм, а коли відчуваю спрагу — то п’ю.

До речі, не зле було би чаю випити.

— Мабуть, непросто бути героєм, — каже Дайта. — Треба буде обов’язково перечитати Гумільова.

— Краще Анну Ахматову перечитай, — усміхаючись, раджу їй. — Із геройством не так усе просто.

— Що ти маєш на увазі?

— Мотивацією для геройства може бути страх.

Популярний норвезький філософ Даре Свендсен у книзі «Філософія страху» написав: «Один страх може витісняти інший. Страх утратити лице може пересилювати страх бути покаліченим… Солдати нехтують страхом загинути в бою, оскільки ще дужче бояться осоромитися перед своїми товаришами. З цього погляду „сміливі“ вчинки можуть бути, фактично, зумовлені страхом».

— Ось так.

— Це ж треба! — хитає головою Дайта. — Як усе непросто і як усе занедбано!

Існує інша хоробрість.

Олександр Блок занотував 28 червня того самого 1916 року: «Я не боюся шрапнелі. Але запах війни і спряженого з нею — хамство. Воно підстерігало мене з гімназичних часів, і ось — підступило до горла. Запах солдатської шинелі — неможливо стерпіти. Якщо говорити далі, то ця безглузда війна нічим не завершиться. Вона, як усяке хамство, безпочаткова й безконечна, безобразна».

У своєму ставленні до війни я більше схожий на Миколу Гумільова (звісно, з вирахуванням двох Георгіїв), а хотів би бути подібним до Олександра Блока.

― І що тобі заважає? — цікавиться Дайта.

— Я, — відповідаю. — Я сам собі заважаю.

— Якщо так, то ти ще матимеш із цим мороку, — каже вона співчутливим тоном.

— Сподіваюся, що ні.

Хотілося би бути в цьому певним.

Здається, я не кваплюсь поквитатися з війною. У мені є і Гумільов, і Блок. Але не окремо. Обидва вони складаються в мені в Жана-Поля Сартра, який писав: «Треба зізнатися, що коли брати тільки мене, виключно мене, то я був би дуже розчарований, якби ця