Василь Дмитрович Слапчук - Книга забуття

війна через місяць раптом завершилася. У цей момент, коли мене в неї закинуто, мені хотілося би побачити, як вона, перш ніж зникнути, покаже себе в усьому розмаху (в усьому розмаху шахрайства й махінації)».

Я — Сартр!

Колись молодий Андрій Вознесенський вийшов на сцену і заявив: «Я — Гойя!».

― У чому, на твою думку, полягає шахрайство війни? — запитує Дайта.

Гадаю, Чеслав Мілош уже відповів: «Людська природа марнотратна: невтомно плодить дітей, які займають місце загиблих у війнах, але виникає запитання, чи нічого не втрачається, коли надто багато мужніх зникає в землі. Ці поля битв, на яких лежать герої, які загинули в битвах проти інших, таких самих сміливих, як і вони, — німці, французи, англійці, поляки, українці, росіяни — ці мільйони, чи не наказують вони запитати, який вплив має на живих утрата найкращих генів?»

— Війна забирає найкращих, — кажу я.

Лиддел Гарт, англійський воєнний історик і теоретик, сказав, що мета війни — досягти кращого стану миру, ніж він був до війни, хоча б тільки на ваш погляд.

Чи можна сподіватися на кращий мир після того, як війна забрала найкращих людей?

Залишаю це питання відкритим.

П’ємо з Мікою чай. Дайта пішла до крамниці. Чи, може, ще кудись. Вона казала — я забув.

— Чогось солодкого хочеться, — каже Міка.

— Що тобі дати? Цукерків чи печива?

Непевно стенає плечима.

— Може, ковбаси з сиром.

Продовжуємо чаювати. Я догоджаю душі своїй голим чаєм, а Міка — чаєм із «солодким».

— Як твій роман? — запитує Міка. — Пишеться?

Я здивований. Пора мені з цим романом закруглятися. Коли вже малолітній син, як у хворого про здоров’я цікавиться…

— Дякую, — відповідаю чемно. — Рядок за рядком…

— Коли ти закінчиш роман, може, ми вечірку влаштуємо?

— Вечірку?! — продовжую дивуватися. — І як ти собі уявляєш цю вечірку?

Знову непевний рух плечем.

— Ну, музика, танці, напої…

— Напої?! Це суттєво! — кажу я.

— Безалкогольні, — уточнює Міка.

— А дівчата будуть? — запитую.

Син дивиться мені в обличчя, щоб з’ясувати, чи я часом не жартую. Здається, моє запитання його дещо збентежило.

— Може, мама…

У його голосі бракує впевненості. Але це й зрозуміло. Щодо дівчат — ніколи не можна бути до кінця певним, включань чи їх у свої плани на вечірку. Як і у випадку з війною.

Я сиджу перед комп’ютером і, відкинувшись на спинку та поклавши голову на сплетені пальці рук, дивлюся в стелю.

Мене переслідує запах солдатської шинелі. Не годиться дихати цим запахом. Але й жити в протигазі також не слід.

Марк Аврелій писав: «Я роблю те, що мені належить робити, і ніщо інше мною не помикає — ні неживе, ні нерозумне, ні те, що заблукало, не відавши дороги».

— Тату, що ти робиш? — цікавиться із сусідньої кімнати Міка.

Заплющую очі.

Я пишу роман. Ніби навпомацки шукаю вікно. Щоб провітрити цей світ, як казарму.

І знову цей клятий пафос!

Танець довкола милиць

Молода жінка кивнула головою на знак згоди, але коли вона схвильованим і розгубленим голосом попросила відповісти, він нічого не сказав їй, хоча, пішлося між іншим, цього він і не обіцяв.

Реймон Русель

Проїжджаючи мимо, вирішила навідатися до свого дітища — фітнес-клубу. Якоїсь організаційної потреби в її візиті не було, просто цей об’єкт, як полюбляв висловлюватися її покійний чоловік, вона підняла з нуля, зробивши найпрестижнішим, елітарним (ідея елітності — це її фішка) закладом для міських товстосумів. Після смерті чоловіка (уже четвертий рік добігає) їй зосталася у спадок маленька імперія — бізнес у чоловіка був об’ємний і різношерстий — цех із виготовлення металевої сітки та цвяхів, ковбасний цех, млин, ресторан тощо. І все це втрималося, не завалилося попри скепсис покійного та декого із нині живих. Чоловік, який узяв її заміж за вроду (мала бути його прикрасою, як шпилька на краватці), не був високої думки про її бізнесові здібності — вона мала залишатися частиною декору, одним із предметів розкоші, котрими він любив себе оточувати. Проте самодуром не був, радше, навіть лібералом — потурав її примхам, а те, що їй заманулося погратися у бізнес-вумен, вважав саме жіночою примхою. У свій бізнес він її не втаємничував і близько не підпускав. Дозволив погратися у власний, відгородивши клаптик пісочниці. Стартувала вона перукарнею «Надія», а згодом доросла до ось цього фітнес-центру, який назвала «Осанна». Чоловік хвалив її, інвестував, але так і помер, не змінивши своєї стриманої думки про її підприємницькі таланти, царство йому небесне.

Припаркувала свого міні-ніссанчика біля центрального я входу. Оглянула вдоволеним поглядом густо заставлену автостоянку. А колись із неї кпили: навіщо, мовляв, такий аеродром біля спортзалу із лазничкою. Її увагу привернув галас на протилежному кінці майданчика. Двоє охоронців вели словесну перепалку з чоловіком на інвалідному візку. Чоловік був у камуфляжі, на грудях виблискували медалі…

— Коля?! — вихопилося в неї.

«Як він мене знайшов?!» — майнула чи то злякана, чи то радісна думка.

Рвучко ступила перший крок, ніби зібралася бігти. Ногу вона притримала, а от серце прискорилося щодуху. Якби ж іще була годна з’ясувати, навздогін воно рвонуло чи навтьоки. Контролюючи дихання, намагалася вгамувати прискорений пульс. Цокання власних каблучків по бруківці гулко відлунювало в голові.

«Не він! Не він!..» — полегшено перевела подих.

— Що тут відбувається? — запитала строгим холодним голосом.

Молодий охоронець повернув до неї голову — мабуть, із новеньких, бо з виразу його лиця здогадалася, що не впізнав її, проте начальницьку манеру поведінки відзначив і взяв до уваги.

— Та