Володимир Львович Єшкілєв - Богиня і Консультант

Окрім того, примха Дракона заскочила нас зненацька: у попередніх поверненнях він ніколи не вимагав забезпечити його транспортальною супутницею. До речі, вам відомо, хто вона?

– Ні.

– А яким ім’ям її викликано?

– Ім’ям «Безіменна».

– Сюрприз від Лорда Ящера, – докинув другий Паладин.

– Може, це дух драконячої самиці? – припустив Коммодор.

Лицарі перезирнулися, але не ризикнули ані підтвердити, ані спростувати припущення свого лідера. Тим часом Майстер Буття і його помічники звузили коло навколо мармурового столу. Вони мовили таємні мантри повернення, древні закляття виклику з потойбіччя блукаючих духів сутінків і надвечір’я. Скляна стіна не пропускала звуків; трійця лицарів могла бачити лише, як ворушаться губи орденських жерців. Потім Майстер Буття нахилився над чоловічим тілом і щось прошепотів над його правим вухом. Потім те саме він зробив над вухом жіночого тіла. Його помічники впали на коліна, вшановуючи тринадцяте повернення найдавнішого зі свідків підсоння.

Майстер обернувся до скляної стіни і підняв руки з відкритими долонями на знак успіху. Коммодор відповів йому благословляючим знаком. Лицарі залишили кімнату: мине ще не одна година, а може, й не один день, заки нові мешканці тіл навчаться керувати подарованою плоттю.

«Як ти там?» – спитав Дракон у Безіменної.

«Я ще нічого не відчуваю. Темрява. Порожнеча. Мені страшно».

«Не бійся. Ще не настав час для пробудження відчуттів. А теперішній Майстер Буття досить вправний. У мене перед очима вже з’явилися червоні кола. Не встигне планета зробити півоберта, як ми побачимо наші нові тіла. Сподіваюся, моє буде кращим, ніж минулого разу».

«Нехай пребуде з тобою, о Великий Драконе, благословення Повзучих Отців!»

«І з тобою, Жрице».

«Дай мені ім’я, Червоний».

«Коли ми володітимемо Каменем, Богиня сама дасть тобі ім’я. Це її право. Нехай Духи Повзучих Отців вбережуть мене від порушення прав Богів».

«Я вже колись володіла Каменем, але чомусь не отримала імені. Тепер я для Богині відступниця і ворог, вона не дасть мені імені».

«Складні, заплутані шляхи Сили; і майбутнє не приходить звідти, звідки його очікують».

«Тоді я сподіватимусь, Червоний».

«А я чекатиму, Жрице».

ІІ
Замість епілогу
Монастир Цутрул Пхук. Західний Тибет. Ранок

Хмара, що цілу ніч висіла над перевалом Дролма Ла[129], сповзла на півкілометра нижче і впустила до свого лона біле сонячне сяйво. Від цього навколишні скелі стали густо-гірчичними, тіні від гострих граней сховалися і все навкруги набуло обтічності та зримої благості. Особливо благими стали древні споруди монастиря. Здавалося, білі тіні святих архатів стали над його брамами, охороняючи чисте місце від підступних демонів.

Біля потрісканої ступи, в котрій зберігався шматок одягу просвітителя Падмасамбхави, на круглому камені сидів старий лама у потертій куртці. Його високий сан можна було визначити лише за крихітним мідним чайничком, припасованим до пояса. Очі лами, оточені багатьма колами зморщок, дивилися через ущелину, туди, де пасма туману вже відступали перед світловими лезами переможного Сонця. Лама прийшов здалеку: на його червоно-жовтому взутті осів пил гірчичного кольору.

За кілька кроків від старого на глиняних ослінчиках сиділи Шангар і Аратара. Між ними трьома йшла повільна бесіда, нечутна для людських вух. Довгі смуги немислення відділяли одну думку від іншої, як і личить таким співрозмовникам, котрі невипадково зустрілися посеред Вічності.

«Люди живуть недовго, володіючи нетривким різновидом живого, – міркував старий лама. – А Камінь, наскільки я можу бачити, створювали для істот, здатних, не змінюючи плоті, прожити тисячу земних років».

«На наше щастя», – промайнула між співрозмовниками коротка думка Шангара.

«Щастя? – перепитав лама. – Якщо ви розумієте цей образ як щось близьке до того, що я називаю „випадком“, тоді нехай воно зветься щастям. Я не проти».

«Камінь приносить не лише зло», – обережно зауважила Аратара. Ментальна графіка її образів була не такою чіткою, як у Шангара і лами, але достатньо впевненою для її віку. Вона дивилася на старого ламу, намагаючись не пропустити жодного поруху його обличчя.

«Хіба я мислив про якесь „зло“?» – у думках лами промайнуло щось подібне до здивування.

«Вона, Владико, мала на увазі певне неблагодатне спрощення існуючого, яке можливе через, скажімо, примус, dig[130], або ж підкорення одних істот іншими», – пояснив Шангар.

«Властиво, Камінь не лише спрощує. Ті, хто створив Камінь, мислили світ на кілька рівнів складніше і тонше, аніж мислимо його ми. Навіть складніше, аніж мислять його наші Боги. Вони мислили одночасно через усі можливості, а не через послідовне протиставлення або погодження протилежностей на штиб соншин[131] чи „добра-зла“. Ті могутні творці мали незбагненний досвід у замисленні й продукуванні речей, здатних перетворювати перше