Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

сам себе по пальцях, але не більше. Чи й не поранення! Чимчикуй назад, а то вже збираються йти за тобою, – побачила чоловіків із рушницями. – Іди, поки вони тебе на той світ не відправили випадково замість мене, – споглядала спідлоба, як він пошкандибав, накульгуючи. – Пора й мені додому, бо ваш начальник уже гармату везе сюди, – упевнено проказала, неначе хтось їй про те повідомив. – Чи нехай по в’язниці бабахне, – навіть бликнула на неї, спинившись. – Ні, може, Гришка мій там, не можу ж я свого сина вбити, – і пішла собі, згадавши про корову, якій нема кому хвірточку відчинити.

«То його вже в Харків перевели», – переказали їй таку новину наступного дня. «Значить, він там був… – задумалась Настя, почувши. – Може, й не знає нічого, а може, й сказав хто, що тут мати виробляла. Вибач, сину, то від безвиході на мене таке найшло. Спробувала б зараз, нічого б не вийшло».

Добралася вона і до тієї в’язниці, однак і там не почула конкретної відповіді. А час ішов – уже півроку минуло з того дня, коли Яків Іщенко віз його на возі. Півроку чекання і надії, півроку довгих безсонних ночей, півроку благань і молитви до Господа, але так ніхто й не сказав їй правду.

– Виходить, ні серед живих мого Гриця немає, ні серед мертвих, – повідомила вона своїм родичам. Тоді ще не знала, що так говоритиме до кінця свого життя.

Мучили окупанти і Ксанку, надіючись, що вона точно скаже, де сховані савоновські скарби. Вривалися в будинок і вдень, і серед ночі, били по обличчю, викручували руки, роздягали догола. Може, й збиралися безчестити гуртом, чим і лякали, але вона вже вкотре втрачала свідомість. Тож коли приходила до тями, їх уже не було. Поверталася в хату й мати, яку зачиняли в хліву, де раніше стояла корова. Минулого разу Ксанку забрала міліція у свій ізолятор, аби не верещала на всю вулицю. Коли там наставили на неї аж п’ять револьверів, вона ще трималася, а коли почали голками колоти під нігті, знову впала непритомною.

– Донечко, скажи мені, де ті скарби? – вже й рідна ненька просила. – Тепер Грицю нічим не зарадиш, тож нехай усе забирають, аби тебе залишили в спокої, – навіть вона не вірила, що донька справді про те нічого не знає. – Скажи, бо ще одне таке знущання – і станеш божевільною.

– Як ви можете так про нього думати? – сердилася на неї донька. – Він сам не грабував і нікому такого не дозволяв, – повторювала те, що й слідчим.

– Скажи, бо й маленького Грицика знайдуть. Уже питали в Тимофія, куди його дружина поділася? Хто ж повірить, що могла покинути такого чоловіка, хату й господарство.

– Він помре, а ніколи не скаже, – такої була думки про Грицевого брата, який уже багато разів те доводив. – Не зізнається і Меланя, що то не її син. Любитиме і ніколи не образить мого соколика, якщо мене не стане. А може, й зрадіє… З дитиною на руках вона завжди була щасливою.

Та що б не говорила, уявити не могла, як це її син іншу жінку називатиме мамою. Від того, здавалося, не матиме спокою і на тому світі, що вона не відкидала. Сама розпухлими пальцями знову діставала єдину записку від коханого, яку він їй передав. «Прости мене. Я запевняв, що в нас є майбутнє, але помилився, – читаючи, навіть чула його голос. – Прости й за любов, адже ти покохала отамана, а тепер я нікчемна істота без зброї, без здоров’я і навіть без права на життя, – ковтала свої сльози, не встигаючи їх витирати. – Тільки знай: моє кохання було справжнім, і я радий, що ти була в моєму житті. Більше ні за чим не жалкую, повернися все назад, знову б став на дорогу боротьби, тільки іншу б обрав, – приклавши той папірець до грудей, вона хитала головою. – Чи переміг би, чи… Хтозна. Якби не так багато ворогів серед своїх… – дивилася здивованими очима на матір, потім довкола, неначе всі вони стояли перед нею. – Коли виросте син, розкажи йому правду, бо все так перекрутять, що й за сто років її ніхто не дізнається. А жити так хочеться… Любити… Ростити сина… Тільки на вільній землі».

Вона ніколи не зможе повірити, що він так і помер у в’язниці від рук московських енкаведистів, як і в те, що сама про його боротьбу ніколи й нікому не розкаже, навіть синове прізвище змінить, аби він до того отамана Савонова не мав жодного стосунку. Лише та записка до її смерті лежала в надійному схроні. Вона й нагадувала про те єдине кохання і про ту страшну визвольну боротьбу, яку забути не змогла й через багато десятиліть потому.

Не міг того пережити і дід Карпо; він затримався на цьому світі тільки тому, що вирішив діждати офіційного повідомлення про смерть Григорія Савонова. А раз усе затяглося, у свій монастир уже б не дійшов. Не мав і сухарів на дорогу, бо й цвілі поїв. Тож просив Бога забрати його якомога швидше, уже й сорочку чисту одягав, і руки складав, і «Вірую» та «Отче наш» читав – а Бог усе зволікав. І тільки після Різдва, коли від старого козака з голоду лишилися самі кістки, душа їх тут і покинула, як непотріб.

У той час село Цареборисів, відтак Червоний Оскіл, неначе вимерло. Не отримавши повідомлення про смерть свого отамана, люди все його виглядали. Не вірили, що в таку скрутну годину, коли всі пухнуть з голоду, він не прискочить до них із хлібом. І не було у тій слободі жодної хати, де б не згадували невисокого, але дуже міцного парубка – сина покійного Мусія Никифоровича Савона та його тепер немічної дружини Анастасії Гаврилівни.

Невдовзі вони самі себе стали називати не царебрисівцями, не осколянами, а савоновцями, від чого влада аж скаженіла, бо й мертвий отаман Савонов не давав їй спокою. І так із року в рік – завжди дружні, нетерпимі до несправедливості, вони й через багато років відрізнялися від інших, неначе та боротьба змінила їхні гени. Чи, може, то душа козака-характерника Грицька Савона навіть із неба будила не тільки їхніх дітей, а й онуків та правнуків.

Примітки
1

Гусак – бутель (діал.).

(обратно) 2