Ганна Ткаченко - Політ ворона. Доля отамана

– Звідки мені знати. Він лише перед тобою вивертав свою душу, – одразу й погляд у нього змінився, і трясти його перестало.

– Чого ж ти так рано до нього прискочив? І вчора ввечері сидів з ним у дворі. Про що можна було розмовляти до півночі?

– Може, хтось інший там був, тільки не я, – швидко знайшов, що сказати не дуже меткий Митро. – Йшов повз його хату, а він мене позвав, то й посиділи, поки я трохи передихнув. Але коли зовсім стемніло, я вдома був.

– Йшов, передихнув, заскочив… А тут ні світ ні зоря причахкотів, – сказавши, вона задумалась, неначе зважувала – говорити далі чи не варто. – Ще слідчий нічого в тебе не питав, а ти вже плутаєшся. Думаєш, не знаю, що ви з ним доносили на всіх сусідів, а на мене тим паче? – нарешті та правда, яка давно її мучила, сама зіскочила з вуст. – Зізнайся хоч зараз, бо всім людям розкажу. І зроблю таке, мені втрачати вже нічого.

– Я про тебе й слова ніде не сказав, – мало не клявся, – а Петро… Може, й був за ним якийсь гріх, тільки не по своїй волі. Тепер він уже нічого не розкаже… – а в самого відчай і страх з очей виглядає. – Змушували й інших, тільки їм не з руки за тобою слідкувати, тому й тиснули на Петра. Так і зійшлося все до купи – не повернулася Олена, ще й про твою Оксану мав дізнатися, де її можна знайти, – сам все зиркав на його хату, неначе боявся, що там хтось з’явиться і побачить його на цьому подвір’ї. – Більше нічого не знаю, повір, – навіть руку на серце поклав, але в очі не глянув. – І все це за ті скарби, які Гриць добровільно віддавати не хоче.

– Господи! Немає він ніяких скарбів, то що тепер робити? А Оксана моя далеко на заробітки поїхала. Коли б і вона постраждала, я б їх усіх спалила в парткомі чи в повітвиконкомі. Тепер дивись, якщо і про це донесеш, нікуди буде й тобі повертатися, – поглянула на його хату. – Пішли кликати всіх, хто вдома, не буде ж він до обіду висіти. І поховаємо, як годиться, сусід як-не-як.

З того дня щоранку і щовечора бігала вона до в’язниці, усе просила охорону передати сину пляшку молока та окраєць хліба, але й слухати ніхто не хотів. Тож побачивши одного разу Якова Іщенка, сама до нього підскочила.

– Скажи хоч щось про мого сина! – яка не була сердита на нього, але вирішила тримати себе в руках.

– Живучий, як пес, – зіскочило з язика того дурного Яшки.

– Ах ти гаденя таке! – сама не пам’ятала, як схопила його за комір гімнастерки та стисла з усієї сили. – Оце так віддячуєш? – трясла його, бо з її рук він вирватися не міг. – Буде й тобі собача смерть! – А побачивши двох червоноармійців, які поспішали свого виручати, ледь пальці розігнула, так хотілося задушити зрадника. – То мій знайомий, – кивнула головою у той бік, куди він встиг відбігти. – У благенькому пальтечку аж синіло колись від морозу, то я, було, посаджу його на теплу лежанку, ще й їсти дам. Оце й урятувала на свою голову, – проказавши таке, пішла додому. І ніхто на неї не кричав, ніхто й слідом не біг. – Мабуть, і вони знають, що отамана здав його товариш дитинства, – проказала сама до себе та від сорому схилила голову.

З того часу щодня чекала, що її Гриця, повного Георгіївського кавалера, виведуть на площу і розстріляють перед усім людом. Але замість того його перевели в Ізюм. Ходила й туди, тільки не так часто. Чекала й далі того останнього дня. Навіть привиділося одного разу: висить він на Ізюмському майдані, а його й мертвого стережуть, бояться, що візьме та й оживе. Але й такого не сталося. «І чому так довго слідство триває? Чому зволікають? – не йшло з голови. – А може, правда, що родич пана Кульбітова давно забив його ногами? – аж завмерла від надуманого. – Чи пан Гришин, який отримав своє на тому ж самому місці, де колись розпускав руки. А то й самі те зробили, тепер бояться сказати, аби знову люд не повстав». Ледве ранку діждалася – і подалася в місто.

– Покажіть мені сина чи дайте документ, що його вже немає на світі, – і просила, і плакала, і наполягала в різних кабінетах. А нічого не добившись, сіла під в’язницею і сказала, що тут сидітиме без їжі і води, поки їй не скажуть правду.

Уже й сутінки почали насуватися, а вона й не збирається додому. І ніхто їй нічого зробити не може, бо хто не почне наближатися, одразу вертається. Навіть головний начальник, не повіривши, що до неї не підступитися, сам вийшов. Довго курив цигарку, поки зробив декілька кроків у її бік, після чого його ноги почали заплітатися, неначе в п’яного. «Убити відьму, убити негайно!» – прокричав, добравшись до дверей.

Чи просив, чи наказував, але за мить перед нею з’явився той самий Яків, якого вона вранці мало не задушила. Він боязко наближався, витягнувши вперед руку з револьвером. Та як не намагався хоробритися, вона так тремтіла, що й другою її вдержати не міг.

– Підходь ближче, – кивнула йому Настя. – Підходь-підходь, а то здалеку не поцілиш, – навіть кутики рота смикнулися, збираючись посміхнутися. – Давай інших потішимо, як ти умієш стріляти, – помітила зівак біля входу в буцегарню.

Чи сам він набрався хоробрості, чи це Настині очі змушували його бути слухняним, бо, на диво, боязливий червоноармієць Іщенко сміливо попрямував на неї.

– Досить! – спинила його за кілька кроків, продовжуючи сидіти прямо на землі. – Стріляй! – скомандувала голосно.

Та як він не давив на гачок, його револьвер мовчав. Він його і вправо – не стріляє, він його і вліво, а той ніби не заряджений. Самого ще більше розтрясло, тож опустив його вниз і натиснув з усієї сили. Умить пролунав постріл, і блідий, як смерть, Яків упав на спину.

– Вставай, боягузе. Ти там не наклав, бува, в штани? – спитала по хвилі. – Нічого з тобою не сталося. Може, й поцілив