Еріх Марія Ремарк - Чорний обеліск
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я згадую, як мене оцінювала поглядом фрау Терговен.
— У новому костюмі краще себе почуваєш, — кажу. — Недавно я відчув це на собі.
— Справді?
— Справді.
Вацек зацікавлено дивиться на мене.
— Але ж ви бездоганно одягнені.
— Як на чию думку. На вашу — бездоганно, а на думку інших людей — ні. Я це помітив.
— Та невже? Давно?
— Сьогодні.
Вацек роззявляє рота.
— От тобі й на! То ми з вами майже брати! Диво та й годі!
— Я десь читав, що всі люди брати. А коли подивишся, що діється на світі, то стає дивніше.
— І ми ледве не повбивали один одного, — радісно каже Вацек.
— Брати часто це роблять.
Вацек підводиться.
— Завтра я йду в лазню. — Він обмацує ліве око. — Власне кажучи, я хотів уже замовити собі форму штурмовика, їх саме почали шити в Мюнхені.
— Гарно пошитий двобортний темно-сірий костюм кращий. У вашої форми немає майбутнього.
— Щиро дякую, — каже Вацек. — Але я, мабуть, замовлю і костюм і форму. І не сердься на мене, камраде, що я хотів тебе заколоти. Завтра я пришлю тобі за це добрячий шматок першокласної кінської ковбаси.
ХХІV
— Рогоносець, — мовить Георг, — це все одно, що їстівна домашня тварина, скажімо, півень чи кролик. Ти з задоволенням ласуєш ним, коли не знав його живим. Якщо ж ти ріс і грався з ним, годував і доглядав його, то треба бути дуже черствою людиною, щоб приготувати собі з нього печеню. Тому ніколи не слід знати рогоносців особисто.
Я мовчки показую на стіл. Там між взірцями каменів лежить червона кінська ковбаса — подарунок Вацека, залишений ним уранці для мене.
— Ти їстимеш її? — питає Георг.
— Звичайно. У Франції я їв ще гіршу. Але ти не викручуйся! Ось на столі лежить Вацеків подарунок. І я стою перед дилемою.
— Тільки через свою любов до драматичних ситуацій.
— Гаразд, — кажу я. — Не заперечую. Але так чи інакше, я врятував тобі життя. Стара Конерсман стежитиме й далі. Чи варто тобі ризикувати?
Георг дістає з шухляди бразільську сигару.
— Вацек тепер вважає тебе своїм братом, — каже він. — Тебе не мучить сумління?
— Ні. Він до того ж ще й наці, а це ліквідує таке однобічне братерство. Але припустимо, що він мій брат.
— Вацек і мій брат, — заявляє Георг, пускаючи білу хмарку диму в обличчя святої Катерини з пофарбованого гіпсу. — Ліза обдурює мене так само, як і його.
_ — Ти це зараз вигадав? — здивовано питаю я.
— Зовсім ні. А звідки ж у неї всі оті сукні? Вацек її чоловік, тому він не задумується над цим, а я задумався.
— Ти?
— Вона сама призналась мені, не чекаючи, поки я запитаю. Сказала, що не хоче, аби між нами стояв якийсь обман. Вона заявила це цілком серйозно.
— А ти? Ти обдурюєш її з вигаданими героїнями своєї уяви і своїх журналів.
— Звичайно. А що взагалі значить обдурювати? Це слово завжди вживають лиш ті, до яких і треба було б його застосувати. І відколи це ти став пов'язувати почуття з мораллю? Хіба я для цього тебе стільки років виховував отут, серед символів тлінності всього земного! Обдурювати! Яке вульгарне слово для найвитонченішого прагнення, для постійних пошуків чогось іншого, більшого…
— Здаюсь! — перебиваю я його. — Глянь у вікно! Коротконогий, але дуже сильний чоловік, з гулею на голові, який он там заходить у двері — це різник Вацек. Він щойно помився у лазні, підстригся, а волосся його ще мокре від одеколону. Він хоче сподобатись своїй дружині. Це тебе не зворушує?
— Зворушує, але він ніколи не сподобається своїй дружині.
— Чому ж тоді вона вийшла за нього?
— Відтоді вона стала на шість років старшою. Ліза вийшла заміж у війну, коли дуже голодувала, а Вацек міг дістати скільки завгодно м'яса.
— То чому ж вона не залишить його?
— Бо він погрожує, що повбиває всіх її рідних.
— Це вона тобі так казала?
— Авжеж.
— О боже! — вигукую я. — І ти повірив!
Георг пускає гарне кільце диму.
— Коли ти, гордий циніку, матимеш стільки років, як я, то, певно, теж зрозумієш, що вірити не тільки зручно — часом те, що віриш, буває навіть правдою.
— Ну, добре, — кажу я. — А що ж робити з Вацековим різницьким ножем? І з яструбиними очима вдови Конерсман?
— Так, та вдова справжнє лихо, — відповідає Георг. — А Вацек — ідіот. Йому тепер живеться краще, ніж будь-коли, бо Ліза зраджує його і тому краще до нього ставиться. Побачиш, якої він заспіває, коли вона знову стане вірною дружиною і зганятиме за це на ньому лють. Ну, а зараз час іти їсти. А що далі робити, ми ще встигнемо подумати.
Едуарда мало грець не взяв, коли він побачив нас. Долар підскочив уже майже до мільйона, а в нас, здається, ще невичерпні запаси талонів.
— Ви друкуєте їх! — заявляє він. — Ви фальшивомонетчики! Ви потай друкуєте їх!
— Ми б хотіли після обіду випити пляшку «Форстер-Єзуїтенгартена», — поважно каже Георг.
— Чому після обіду? — недовірливо питає Едуард. — Що це має означати?
— Вино надто добре, щоб пити його з тим, що в тебе останнім часом подають під виглядом їжі,— кажу я.
Лице Едуарда наливається кров'ю.
— Харчуватися з минулої зими по якихось там мізерних шість тисяч марок за обід, та ще й ганити їжу — це вже занадто! Поліцію б на вас покликати!
— Поклич! Ще одне слово, і ми пообідаємо в тебе, а вино підемо пити в «Гогенцолерн».
Здається, що Едуард ось-ось лусне, однак задля вина він опановує себе.
— Я через вас дістав виразку шлунка, — бурмоче він і квапливо відходить. — Виразку шлунка! І тепер мушу пити тільки молоко!
Ми сідаємо до столу і озираємось довкола. Я крадькома і з нечистим сумлінням шукаю поглядом Герду, однак її не видно. Натомість я помічаю знайому постать, що, посміхаючись, бадьоро прямує до нас через залу.
— Ти бачиш? — питаю я Георга. — Різенфельд! Знову тут! «Лиш той, хто з тугою знайомий…»[9]
Різенфельд вітається з нами.
— Ви прийшли саме вчасно, щоб віддячитись, — каже йому Георг. — Наш юний ідеаліст бився за вас на дуелі. Американська дуель — ніж проти куска мармуру.
— Що? — Різенфельд сідає й замовляє кухоль пива. — В чім річ?
— Пан Вацек, чоловік Лізи, котрій ви надокучаєте квітами й цукерками, вирішив, що це подарунки від мого товариша, і засів на нього з ножем.
— Поранив? — коротко питає Різенфельд, оглядаючи мене.
— Тільки підошву, — каже Георг. — А Вацек дістав невеличку рану.
— Знову брешете?
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний обеліск», після закриття браузера.