Юрій Володимирович Сорока - Хотин

Хвилона Беркута, понесли його у табір, мовчки крокуючи повз сотні понівечених тіл, що ними щільно завалено було поле бою.

А ввечері, зібравши курінну Раду і недовго посперечавшись, обрали отаманом Микиту Непийпиво. Мовчки прийняв він пернач. Мовчки вислухав напутні побажання сивовусих дідів і так само мовчки опустив буйну голову під жмені багнюки, що ними посипали його на знак народного обрання. Подякував за честь і хотів уже вийти з кола, коли його зупинив скрипучий голос столітнього Кирила Одноуха.

— Е, ні! Стій, синку, негоже покинути коло козацьке, не мовивши слова. Треба цінувати звичай, як з діда-прадіда повелося. Тебе обрали своїм батьком, тож чекають мудрої поради, як діти нерозумні, — неквапно провадив старий.

Микита підвів посипану пилюкою голову.

— Що ж… Дякую ще раз за велику честь, пани-брат-тя… Ви обрали мене собі за батька. Та чи радий я цьому? Відповідь дам щиру: і так, і ні…

Козаки загомоніли.

— Ти що це, псячий сину, кажеш?

— Чому не радий?

— Чи ти нами гордуєш?

— Зачекайте! — підвищив голос Микита. — Я тільки почав. У мене в руці пернач. Ви доручили його мені, і я вдячний за те, що виказує він велику вашу довіру. Та сумно мені, браття, що не рука батька нашого Хвилона стискає його сьогодні. Сумно, що не вберіг я його в бою… Бачить Бог, я намагався. Будь-що хотів підставити йому своє плече, але не встиг… З цією людиною в моєму житті пов'язано надто багато, щоб так одразу вхопитися за його пернач… Ще молодиком учив він мене премудростям козацького життя… Що й казати! Картаю я себе, братчики… Люто картаю! А ще пече душу друге питання: чи зможу я замінити вам його? Розумію, усі мої кроки ви будете порівнювати з тим, як би він порадив, як би він вчинив. І не знаю, чи вдасться мені чинити так, як чинив Хвилон Беркут…

— Ти що, Микито?! — вигукнув Андрій Кульбаба. — Ми тобі віримо…

— Ану цить! — загудів голос Келепа. — Ти ще молодий, Кульбабо, щоби, не вислухавши старших, на Раді патякати. А тобі, Микито, скажу: пануй! Будь нам за батька, а коли що, підкажемо. Головне, нетяги не цурайся, бо сам нетягою був і, коли що, знову нетягою станеш. Воно так: нині старшина, а завтра…

— Добре Келеп сказав! — загуділи навкруги.

— Дарма що мовчун, коли треба, скаже!

— Ну то з Богом, — промовчавши, підвів голову Микита. — Знайте, я завжди радий вислухати кожного і допомогти, наскільки в моїх силах. І обіцяю ніколи не вимагати від вас того, чого сам не зміг би вчинити. Після походу ставлю одну бочку горілки за спомин батька нашого Хвилона, другу — за вашу шану і довіру. Все, розходьтесь!

Без звичайного галасу козаки розійшлися. Десятигодинний бій, смерть курінного отамана і лютий голод наклали свій відбиток на веселу вдачу запорожців. Понуро потяглися переяславці до палаючих кабиць і очікували там на убогу вечерю. Микита і собі попрямував у коло, що в ньому зазвичай вечеряв. Незвично рукою підтримував заткнутий за очкур пернач.

Біля вогню сиділи вже Яцько, Пузир і Товкач. Микита сів поряд і почав накладати люльку.

— Ну, як справи, Яцьку? — посміхнувся до малого.

Яцько, не знаючи, як повестися, закліпав оченятами. Він і раніше побоювався непривітного «батька Микиту», а тепер, після того як той став курінним отаманом, не міг відкрити рот і лише кліпав довгими віями.

— Чого мовчиш?

— Д-добре… — нарешті вимовив Яцько.

— Що таке? — вдавано здивувався Микита. — Чи в мене роги виросли?

— Ні, що ви…

— То чого ти налякався?

Яцько лише знизав плечима. В цей час підійшов Андрій Кульбаба з греками, які вже поголили бороди і виглядали, як справжні запорожці. Вони ще погано розуміли по-українськи і завжди трималися разом. Їхній одяг був чудернацькою сумішшю турецького і козацького: турецькі чарухи, сині козацькі шаровари, вимащені дьогтем, смугасті халати і витерті баранячі шапки з червоним шликом.

— Не бійся, Яцьку, наш батько молодець! Тепер гуртом виведемо тебе в люди. — Кульбаба весело підморгнув малому. Він, як завжди, здавався веселим і безтурботним.

— Виведемо… Зачекай! — примружився Микита. — А як там мій Гайдук?

— З ним усе добре, батьку! Я його соломою добре витер, підкови перевірив… Задня ліва трохи рухається, то я вранці до коваля піду, сьогодні не хотіли кувати… Ще торбу вівса почепив… Ось.

— Он як? Ну, молодець. Настав час і мені свою обіцянку виконати. Біжи до мого воза, там у середньому кутку, під ведмежою шкурою, лежить полотняний пакунок. Давай-но тягни його сюди.

Яцько миттю зрозумів, у чому річ, і, підхопившись, побіг так, що аж заблимали п'яти. За хвилину повернувся. В обрисах перемотаного мотузком полотняного пакунка неважко було впізнати криву козацьку шаблюку. Не в змозі відірвати від згортка погляд, Яцько простягнув його Микиті.

— Ні, це не мені. Розгортай!

Хутко розв'язавши вузли, хлопчина розмотав біле полотно і завмер. Повними захоплення очима поглядав він на довгоочікуваний подарунок.

Шабля була простою, роботи січових зброярів. Під піхвами з потертої жовтої шкіри і простої чеканки ховався гострий і блискучий, як дзеркало, клинок, дбайливо змащений гусячим жиром. Руків'я з натертої до блиску бронзи було вкрите химерною різьбою і невеличкими срібними бляшками. Невелика ще долоня хлопця міцно стислась, охоплюючи холодне, приємно округле і по-дорослому важке руків'я. І разом з цим ціла буря почуттів промайнула у душі Яцька. Тут була і гордість, і захоплення, і невгамовна дитяча радість, змішана з почуттям власної значущості й щирої подяки. Ще б пак! Він отримав справжню бойову шаблю! Хай тепер не задирає носа Стецько. Теж вигадав: ніж у татарина забрав… А якби й так, то що? Ніж! А тут справжня шаблюка. Ще й яка!

В очах Яцька читалося все, що пропливало у його збудженій свідомості, і всі присутні почали голосно сміятися. Тримаючись за животи, козаки наповнювали повітря громовим сміхом, і Яцько раптом зніяковів. Йому стало незручно за дитяче захоплення, що його він так відверто виказав. Умить зробившись серйозним, хлопчина хвацько закинув зброю у піхви.

— Дякую, батьку, — стримано вимовив.

— Нема за віщо, заслужив, — усе ще сміючись, відповів Микита. — Тепер ось проси в Андрія, нехай фехтувати навчить.

— Навчу! Так навчу, що і бусурман, і ляхів будеш на капусту сікти… Як добре попросиш.

— А ти прошений!.. — захитав головою Горбоніс, що тільки-но підійшов до кабиці.

— Прошений, не прошений, а ще торбу вівса Стригунцеві моєму маєш знайти! — підморгнув Андрій Яцькові.

— Так я вже, аякже! І батька Максима кінь не голодний…

— Молодець, Яцьку, будеш козаком, — поважним голосом перебив його Микита. — Скоро виростеш, наберешся сили,