Жюль Верн - Діти капітана Гранта

вийшов до загону. Аби не сіяти паніку серед команди, Крозе заборонив говорити людям про криваві події.

Тимчасом туземці зайняли всі узвишшя. Капітан Крозе наказав забрати з собою основні інструменти, решту закопати. За його наказом будо підпалено сараї, і загін чисельністю у шістдесят солдатів почав відступати.

Дикуни переслідували французів із вигуками: «Такурі мате Маріон!», що означало «Такурі вбив Маріона!». Цим вони хотіли посіяти сум’яття серед ворога. Та реакція французів виявилася протилежною. Їх охопила тваринна лють, і капітанові Крозе вартувало великих зусиль зупинити команду. Так вони подолали два льє. Загін дістався до берега, де чекали люди з другого табору, і всі посідали в шлюпки. Досі дикуни сиділи на березі нерухомо. Та тільки-но шлюпки вийшли в море, на них дощем посипалось каміння. Тоді четверо матросів відкрили вогонь із рушниць. Один по одному вони перестріляли всіх вождів племені, чим дуже здивували тубільців, які досі в очі не бачили вогнепальної зброї.

Прибувши на судно, капітан Крозе послав на острів Моту-Аро шлюпку із солдатами, які вранці доправили на облавок «Маскаpени» хворих.

На ранок охорону на Моту-Аро подвоїли. Треба було негайно закінчити поповнення запасів води. У селищі Моту-Аро налічувалося до трьохсот мешканців. Французи атакували їх, шістьох вождів убили, а дикунів прогнали геть багнетами. Селище підпалили. Та «Кастрі» й досі залишався без щогл, тож про вихід у море не могло бути й мови. Крозе прийняв рішення не робити нових щогл із кедрів, а полагодити старі. Тим часом поповнювалися запаси води.

Протягом наступного місяця дикуни безуспішно здійснювали не одну спробу повернути собі Моту-Аро. Варто було пірогам наблизитися на відстань гарматного пострілу, як суденця розліталися на друзки.

Нарешті щогли полагодили. Залишалося довідатися, чи не зостався хто живий із шістнадцятьох жертв, і помститися за вбитих. Шлюпка з офіцерами і загоном солдатів попрямувала до поселення Такурі. Боягузливий вождь, коли побачив озброєних солдатів, утік із поселення, накинувши плащ командира Маріона. Хижі ретельно обшукали. Знайшли людський череп у хатині вождя. На дерев’яному рожні стирчала людська нога, десь валялася сорочка Маріона. Далі лежав одяг і пістолети юного Водрікура. У сусідньому поселенні знайшли ще людські рештки. Загін зібрав усі докази людожерства. Людські останки поховали. Поселення спалили, співучасника Такурі, Пікі-Оре, стратили. 14 липня 1772 року обидва кораблі полишили ці фатальні місця.

Ось такі жахливі події сталися, і про це повинен пам’ятати кожен, хто ступає на береги Нової Зеландії.

Новозеландці й досі ласі до людського м’яса. У цьому мав можливість переконатися і Кук під час свого другого візиту в 1773 році. Не повернулася шлюпка одного з кораблів – «Авантюр», яку 17 грудня послав капітан Фюрно на берег по траву. На шлюпці перебували мічман і дев’ятеро матросів. Капітан Фюрно сполошився і відрядив на пошуки лейтенанта Бюрнея. Той побачив жахливу картину канібалізму. Увесь берег був усіяний останками його товаришів, нутрощі яких доїдали собаки.

На завершення цього кривавого переліку слід згадати про напад у 1815 році на судно «Браття» й загибель у 1820 році усієї команди корабля «Бойд».

Нарешті 1 березня 1829 року дикуни пограбували англійський бриг «Гаус», який прибув із Сіднея. Орда людожерів повбивала багатьох матросів, а їхні трупи засмажила і з’їла.

Ось такою була Нова Зеландія. І саме туди прямував бриг «Маккуорі» з недолугою командою на чолі з капітаном-п’яничкою.

Розділ IV. Підводні скелі

Виснажлива мандрівка морем тривала. 2 лютого, через шість днів після відплиття, з «Маккуорі» ще не було видно оклендського узбережжя. І хоча дув сприятливий південно-західний вітер, бригу перешкоджали зустрічні течії, тож він ледь просувався вперед. Море було неспокійне. «Маккуорі» розхитувало з боку в бік, корпус судна тріщав, занурювався у хвилі і ледь звідтіля виринав. Погано напнуті ванти, бакштаги і штаги ледь тримали щогли, сильна хитавиця розгойдувала їх.

На щастя, Вілл Галлей ніколи не квапився, тож не підняв усіх вітрил, інакше б корабель утратив усі щогли. Джон Манглс сподівався, що цьому нещасному кориту таки вдасться доплисти до гавані, але дуже засмучувався, що його супутницям доводиться пливти в таких жахливих умовах. Та ні леді Гелена, ні Мері Грант не нарікали. Дощ періщив без упину і змушував їх весь час сидіти в задушливій рубці. Вряди-годи вони виходили на палубу подихати повітрям, та жорстокі пориви вітру змушували їх повертатися до тісної рубки.

Друзі як могли намагалися розрадити жіноцтво. Паганель старався розповідати цікаві історії, та на них не зважали. Сумне узбережжя гнітюче впливало на мандрівників. Не так давно усі із затамованим подихом слухали історії географа про пампу та Австралію, та зараз їм було байдуже до Нової Зеландії. Бо пливли вони до цього моторошного краю не зі своєї волі, без ентузіазму, в силу фатальної необхідності.

Із усіх пасажирів «Маккуорі» найбільшого співчуття заслуговував Гленарван. Йому не сиділось на місці. Нервового, готового спалахнути як свічка будь-якої миті, його мучило байдикування.

Усі дні, а то й ночі, він проводив на палубі, не зважаючи ні на хвилі, ні на дощ. Він стояв нерухомо, спершись на перила, і невтомно вглядався в туман. Лорд не міг змиритися з нещастям, що його спіткало, на його обличчі закарбувалося страждання. Досі це була енергійна і щаслива людина, якій вмить зрадило те й інше.

Джон Манглс весь час перебував поруч із Гленарваном, разом із ним зносив усі примхи погоди. Цього дня Гленарван з особливою пильністю вглядався у просвіти на небокраї.

– Ви шукаєте землю, сер? – запитав Джон Манглс.

Гленарван заперечливо захитав головою.

– Втім, я певен, що ви з нетерпінням чекаєте миті, коли полишите цей бриг, – провадив капітан. – Тридцять шість годин тому ми мали побачити вогні оклендського порту.

Гленарван мовчав. Він і далі дивився у підзорну трубу в той бік небокраю, звідкіля дув вітер.

– Земля не там, – зауважив Джон Манглс. – Вам краще спрямувати підзорну трубу праворуч, сер.

– Для чого, Джоне? – запитав Гленарван, – Я не землю шукаю.

– А що тоді, сер?

– Мою яхту! Я шукаю мій «Дункан»! – гнівно вигукнув Гленарван. – Вона розтинає хвилі в цьому морі і служить мерзотному ремеслу піратів! Яхта тут, Джоне! Тут, на шляху між Австралією і Новою Зеландією. Я відчуваю, що ми зустрінемо її.

– Краще б вона не траплялася нам, сер!

– Чому, Джоне?

– Ви забуваєте, в якому жалюгідному становищі ми перебуваємо. Що ми робитимемо на цьому кориті, коли «Дункан» поженеться за нами? Ми не зможемо втекти від нього.

– Втекти?

– Так, сер! Якщо ми цього не зробимо, то нас схоплять