Жюль Верн - Діти капітана Гранта

судно може наразитися на велику кількість підводних рифів, а щоб обійти їх, треба дуже добре знати місцевість. Навіть найміцніше судно може тріснути навпіл, якщо наскочить на одну з таких підводних скель.

– У такому разі пасажирам судна доведеться шукати порятунку на березі, чи не так? – запитав майор.

– Так, містере, за сприятливої погоди.

– Ризикований вихід, – відгукнувся Паганель. – Береги Нової Зеландії вельми непривітні, а на суші нам загрожує не менша небезпека.

– Ви натякаєте на маорійців, месьє Паганель? – запитав Джон Манглс.

– Так, мій друже. Маорійці мають недобру славу в Індійському океані. Вони не схожі на слабодухих австралійців. Маорійці – народ метикуватий, кровожерливий. Це людоїди, від яких годі сподіватися пощади.

– Виходить, – сказав майор, – якби капітан Грант зазнав аварії біля берегів Нової Зеландії, то годі там його розшукувати?

– Тільки на узбережжі, – відповів географ, – де можна натрапити на сліди «Британії». У глибині островів будь-які пошуки марні. Європеєць, що наважився відвідати ці лиховісні краї, потрапить до рук маорійців. Кожен їхній бранець приречений на смерть. Я наполіг, аби мої друзі перетнули пампу, пройшли Австралію, але ніколи б не став умовляти їх вирушити стежками Нової Зеландії. І нехай вбереже нас доля від цих лютих туземців.

Паганель мав причини остерігатися Нової Зеландії. Острови зажили лихої слави, і майже кожне відкриття якоїсь нової землі позначене кривавою датою.

Перелік мореплавців, які загинули страшною смертю, чималий. Першими у цьому кривавому списку канібалізму стоять п’ять матросів Абеля Тасмана, яких убили і з’їли туземці. Та сама доля спіткала і капітана Туклея, і всіх матросів його шлюпки. Також туземці з’їли п’ятьох моряків судна «Сідней-Ков», яких захопили у східній частині протоки Фово. До цього списку слід долучити чотирьох матросів шхуни «Браття», яких з’їли у гавані Моліне.

11 травня 1772 року, після першої мандрівки Кука, до бухти Островів увійшли два французьких судна: «Маскарен» під командуванням Маріона і «Кастрі» на чолі з капітаном Крозе, Маріоновим помічником. Лицемірні новозеландці зустріли гостей вельми щиро. Вони навіть удали із себе полохливих. Аби «приручити» їх, французам довелося дарувати їм подарунки, щодня приязно з ними розмовляти.

Їхній вождь, метикуватий Такурі, за словами Дюмон-Дюрвіля, належав до племені вангароа і був родичем туземця, якого Сюрвіль захопив у полон два роки тому.

У країні, де панує закон «око за око», Такурі, ясна річ, не зміг пробачити образу, завдану не лише особисто йому, а й усьому племені. Він терпляче вичікував прибуття першого-ліпшого європейського судна. А коли те з’явилось на горизонті, втілив у життя свою страшну помсту з нелюдською холоднокровністю.

Він як міг старався приспати пильність французів. Удавав із себе доброго, сам і з товаришами ночував на французькому кораблі. Привозив французам найсмачнішу рибу. Йому допомагали дружини і їхні доньки. Незабаром дикуни дізнались імена офіцерів і стали запрошувати їх до себе на гостину. На березі туземці зустріли гостей без зброї і всіляко намагались викликати до себе цілковиту довіру.

Капітан Маріон став на якір у бухті Островів, аби змінити на судні «Кастрі» щогли (їх-бо вельми попсувала остання буря). Він оглянув острів і 23 травня знайшов там пречудовий кедровий ліс, що ріс за вісім кілометрів од берега, неподалік бухти, яка лежала за чотири кілометри від корабельної стоянки. У цьому лісі й розбили табір. Дві третини матросів, озброївшись сокирами та іншим інструментом, взялися зрубувати кедри й прокладати дорогу, що вела до бухти. Розбили ще два табори: один на острові Моту-Аро, в центрі бухти, – сюди перевели хворих, ковалів і бондарів, а другий на березі океану, за шість кілометрів од стоянки суден; останній сполучався із табором теслів. У всіх трьох пунктах морякам допомагали сильні й зграбні дикуни.

Та капітан Маріон завжди був насторожі. Він не пускав на судна озброєних тубільців. А матроси на берег завжди висаджувалися зі зброєю. З часом тубільці своєю взірцевою поведінкою таки приспали пильність французів. Нарешті Маріон дав наказ відряджати людей на берег без зброї. Хоча капітан Крозе виступав проти такого наказу, Маріон був непохитний.

Після цього випадку тубільці подвоїли вияви своєї уваги і пошани. Вони заприятелювали з офіцерами. Такурі часто брав на корабель свого сина і залишав його там на ніч. А 8 червня Маріона проголосили «великим вождем» цього краю, і відтоді його голову прикрашали чотири білі пера – знак найвищих почестей.

Французи перебували в бухті ось уже тридцять три дні. Робота добігала кінця. На кораблі почали вантажити прісну воду з джерел Моту-Аро. Невдовзі всі мали відплисти від цього гостинного берега.

12 червня о другій годині човен командира спустили на воду – пливли порибалити поблизу поселення вождя Такурі. У човні перебували Маріон, двоє офіцерів, Водрикур і Легу, волонтер, каптенармус і дванадцять матросів. Супроводжували рибалок п’ятеро туземних вождів на чолі з Такурі. День обіцяв бути чудовим. Та надвечір човен з капітаном не повернувся на судно. Його відсутність не сполошила команду – всі подумали, що капітан вирішив заночувати в таборі.

Наступного ранку шлюпка із «Кастрі» вирушила по прісну воду на острівець Моту-Аро і благополучно повернулась на судно.

О дев’ятій ранку вахтовий із «Маскарен» помітив у морі знесилену людину, що пливла до кораблів. Це був Турнер, веслувальник капітана Маріона. Із сімнадцятьох, що залишили судно, повернувся лише один. Незабаром уся команда дізналась жахливі подробиці драми.

Човен нещасного Маріона пристав до берега о сьомій годині. Дикуни весело вітали прибулих і на плечах винесли офіцерів на берег, аби ті не намочили ніг. Потім французи розійшлися хто куди, і дикуни, озброєні списами, палицями й кастетами, накинулись на них і повбивали. Матросові Турнеру, двічі пораненому в бік, вдалося-таки заховатися від ворога у хащах. Йому довелося стати свідком жахливої сцени. Дикуни пороздягали мерців, випатрали їхні нутрощі і порізали тіла на шматки. Турнер у паніці кинувся в море й насилу доплив до «Маскарен».

Від жаскої розповіді Турнера екіпаж заціпенів. Звідусіль почулися крики про помсту. Та перш ніж мститися за мертвих, слід подбати про живих. На березі було три табори французів і тисячі кровожерних дикунів-канібалів, які вже скуштували людського м’яса і, напевне, досі оточили їх.

Капітан Крозе перебував у таборі, тож командування на себе взяв старший офіцер Дюклемер. Із «Маскарен» він відправив шлюпку із загоном солдатів під командуванням офіцера. Насамперед йому слід було надати допомогу теслям. Шлюпка пливла вздовж берега. Офіцер помітив човен капітана Моріона і висадився на берег. Капітан Крозе навіть гадки не мав про криваві події на березі. Тож коли він побачив цілий загін солдатів, то відчув щось недобре і