Андрій Юрійович Курков - Гра у відрізаний палець

цій грі. Тепер він уже сидів у літаку і знав, що супротивниками було зроблено складний і досить грубий хід – крадіжка двох величезних контейнерів, у одному з яких разом із апаратурою спостереження перебували двоє його товаришів. Такий хід був таким же радикальним, як може бути радикальним звичайне вбивство. А значить, якщо і вказівку «зловити і знешкодити» Ценського, вказівку, що практично підказала місцезнаходження цієї людини, було передано тими ж, хто мав відношення до зникнення контейнерів, – то від них і в Парижі можна було чекати чого завгодно. У принципі, для них майже однаково небажаними були і Микола Ценський, що вийшов на слід небезпечно великих грошей, і Віктор Слуцький, що заважав їм у Києві.

Літак розвернувся, вирулив на злітну. Стюардеси пройшлися по рядах, перевіряючи пристебнутість ременів. Розгін. Відрив. Додатковий тягар у грудях.

Виглянув в ілюмінатор. Земля різко йшла вниз і назад. Відчулося незбагненне полегшення. У Віктора вирвалося зітхання, яким зазвичай людина відрізує від себе минуле, зітхання надії на майбутнє. Він окинув поглядом салон літака, обличчя пасажирів і несподівано зупинив свій погляд на чоловікові, що дивився просто йому в вічі. Вони немов уперлися поглядами один в одного.

Чоловікові було років сорок, худорляве обличчя і родимка на правій щоці розміром із квасолину. Урешті-решт він відвернувся. Але спокій до Віктора впродовж польоту більше не повертався. У аеропорту Шарля де Голля він без заминки пройшов паспортний контроль і на відміну від інших пасажирів, що чекали багаж, пройшов одразу до виходу в залу прильоту.

Напрям пасажирів, що виходили, було спрямовано вздовж двох хромованих огорож.

Віктор одразу помітив молоду жінку, що тримала над головою картонку із написом «Sluzky». Він підійшов до неї. Вона привіталася по-російськи і повела за собою без зайвих слів. Пройшли на автостоянку, де вона, відчинивши для нього дверці темно-зеленого «фольксвагена-жука», сама сіла за кермо.

– Я вас відвезу в готель, – сказала вона ввічливим формальним тоном. – Там, – вона кивнула на заднє сидіння, – портфель для вас. У нім усе, що потрібно, і гроші…

Готель називався «Етуаль де Ґальєні». Номер був одномісний, скромний, але затишний. Молода жінка попрощалась і зникла, залишивши його самого. Щоправда, тепер біля письмового столика стояв іще нерозкритий портфель. Віктор зачинив двері. Насамперед витягнув звідти велюровий мішечок, в якому лежав пістолет «беретта» й одна обойма до нього. Цей сюрприз викликав у Віктора на обличчі гірку посмішку. Затим Віктор витягнув із портфеля конверт із пачкою франків, мапу Парижа та путівник по місту російською мовою, фотографію Миколи Ценського на тлі представництва «Аерофлоту» та ще одну фотографію відрізку паризької вулиці з хрестиком, зробленим кульковою авторучкою на вікні другого поверху. На фотографії прочитувалась і назва вулиці, й номер будинку.

Витягнув звідти Віктор і візитну картку: «Михайло Жевелов. Консультант з нерухомості, мобільний тел. 43-45-65-76».

«Полюбляють вони мобільність», – подумав Віктор.

Витягнув свій мобільник, подивився на нього допитливо, мовби той мав щось йому пояснити.

Пролунав телефонний дзвінок. Погляд Віктора спинився на старомодному апарат, який стояв на правому краю столика.

– Вам усе передали? – запитав чіткий чоловічий голос.

– Портфель? Так.

– Через дві години об’єкт стоятиме біля виходу представництва «Аерофлоту» на Єлисейських Полях. У вас на мапі це місце позначене. Ми на вас розраховуємо. До побачення.

Така коротка розмова настроїла Віктора на серйозний лад. Фраза «ми на вас розраховуємо» в комплекті з «береттою» набувала конкретного значення.

Віктор розклав мапу Парижа на ліжку й побачив червоний кружечок, намальований поверх відрізку Єлисейських Полів.

81

Ніка Віктор упізнав відразу. Він стояв за марокканцем, що продавав смажені каштани. Стояв і безвідривно дивився на двері представництва «Аерофлоту».

Час наближався до шостої. Представництво вже зачинилось, і багато його співробітників пішли. Але світло там іще горіло.

Віктор обійшов Ніка й зупинився метрів за двадцять від нього на тротуарі біля газетного кіоску. Тепер йому було видно й Ніка, і вітрини представництва «Аерофлоту». До цього вечора він підготувався ґрунтовно.

Пальто залишив у готелі. Замість нього надів коротку шкіряну куртку, під якою в плечовій кобурі висіла «беретта».

Майбутні події Віктору уявлялися важко. Він знав одне: його сюди «викликали», щоб він ліквідував Ніка, але Георгій послав його з протилежною метою – врятувати Ценського і дізнатися, що стало відомо йому.

Єлисейські Поля наповнювалися перехожими. Веселий гамір, звуки виразної, але незрозумілої мови. Барвисті сяючі вітрини.

Не відволікаючись від спостереження за Ніком, Віктор устигав краєм ока розглядати перехожих, позирати на машини, що мчали вулицею. Якийсь інший, не те щоб енергійніший, але скоріше – веселіший ритм захоплював Віктора. Навіть неголосні вигуки марокканця, що продавав каштани, гармонійно вплітались у цей шумливий гамір. У цей гамір могло вплестись усе – і Африка, і Європа, й голосіння муедзинів.

Із дверей представництва вийшли дві жінки. Після цього світло за його вітринами стало тьмяніше, і в дверному отворі з’явився високий чоловік в довгому пальті й капелюсі. Він замкнув двері. Озирнувся на всі боки й заспішив у бік Тріумфальної арки.

Віктор помітив, як Нік пригнувся. Сховався на мить за марокканцем. Потім пішов за чоловіком у довгому пальті й капелюсі.

Віктор пропустив їх уперед. У грудях наростало хвилювання. Рука доторкнулася до лівого плеча, пальці відчули смужку шкіряного ременя кобури. Зараз він зробить перший крок, і все почнеться. Тільки от що почнеться і чим воно скінчиться, Віктор уявити собі не міг.

Він зробив цей перший крок, коли Нік опинився вже далеченько і от-от міг злитися з натовпом перехожих. Наздогнавши Ніка і стараючись не відриватися далі, ніж на сім-десять метрів, Віктор прилаштувався за двома невисокими дівчатами – чи то китаянками, чи то в’єтнамками, які, на його подив, весело розмовляли французькою. Час від часу попереду виглядав і капелюх високого чоловіка, за яким ішов Нік. Утім, Віктор вирішив триматися тільки Ніка, щоб не розпорошувати увагу. Це допомогло йому вчасно зупинитися, коли Нік раптом різко зробив крок праворуч і застиг на декілька секунд.

Після цього Віктор збільшив дистанцію.

Хвилин через десять слідом за Ніком він спустився в метро і разом із ним зайшов у двері вагона. За поглядом Ніка визначив, де перебуває чоловік, за яким стежив Ценський.

Їхали майже півгодини. Вийшли в якомусь паризькому передмісті. І без зупинки пішли далі ланцюжком із трьох незалежних ланок.

Вулиця, по якій вони йшли, поступово ставала безлюдною. Перехожих було все менше й менше. Віктор відстав метрів на двадцять. Світло жовтих ліхтарів допомагало йому тримати у полі зору обох, що йшли попереду.

У якийсь момент він помітив,