Андрій Юрійович Курков - Гра у відрізаний палець

що високий чоловік на ходу озирнувся, подивився на Ніка і спокійно пішов далі, не прискорюючи кроку.

Це здалося Віктору дивним. Вже дуже очевидним було з точки зору Віктора стеження Ніка. Очевидним і непрофесійним. Але якщо чоловік не вжив ніяких заходів, значить, не помітив.

А вулиця дивувала Віктора своєю безкінечністю. Вони йшли по ній уже хвилин п’ятнадцять. На двоповерховому будинку промайнув номер «85».

Віктор подумав раптом, що високий десь тут живе, і якщо він різко зверне або зупиниться перед будинком, то Нік, скоріше за все, пройде далі. А значить, і йому доведеться пройти далі, після чого потрібно буде якось розминутися з Ценським. Тобто пройти ще далі, коли той зупиниться, щоб іти назад. Другий варіант – не найприємніший і найрозумніший, – якщо Нік одразу накинеться на високого й уломиться до нього в будинок слідом або сам змусить його відчинити двері. Що тоді?

І як сприйме Нік його появу? Адже він сам буде, видно, в такому стані, що зможе і вистрелити, не розібравшись.

Минуло ще кілька хвилин, і Нік зупинився й підійшов до дверей якогось будинку. А високий ішов далі.

Зупинятися в такій ситуації було безглуздо, й Віктор продовжив шлях. Він пройшов повз чоловіка в капелюсі, що зайшов у двір двоповерхового особнячка. Не оглядаючись, рухався ще хвилини три. Потім, підійшовши до стіни ближнього будинку, зупинився і обережно озирнувся. Він запам’ятав, у яку хвіртку зайшов чоловік. Та й був це, мабуть, єдиний будинок у цьому кварталі, що стояв за огорожею. Інші виходили фасадами просто на вулицю. Притиснувшись до стіни, Віктор уважно дивився назад. Він побачив Ніка. Прослідкував, як Нік теж зайшов у хвіртку. Оглядівся й раптом помітив якийсь рух за деревом по інший бік вулиці. Там щось блиснуло.

Придивившись, Віктор помітив мотоцикл, який стояв за деревом. З-за дерева вийшов хлопець у шкіряному мотоциклетному комбінезоні. Він явно дивився на будинок, у дворі якого зникли високий і Нік. Хлопець повільно перейшов безлюдну вулицю й теж пірнув у хвіртку.

Віктор облизав сухі губи. Засвербіли подушечки пальців. «Це нервове», – подумав він. Комбінація, що вимальовувалася, тільки спочатку видалася йому дивною. Насправді ясність настала навіть занадто швидко – Ніка брали в «бутерброд». Тому й високий, озирнувшись на ходу й помітивши стеження, нічого не зробив. Він спеціально вів за собою Ніка. Він був явно впевнений, що Нік для нього безпечний. А мотоцикліст, який очікував їх, закриє вихід, і тепер Ніка або відразу приберуть, або спочатку з’ясовуватимуть, що йому відомо і чи не відомо те ж саме ще комусь.

Іще раз облизавши висохлі губи, Віктор поспішив до хвіртки, за якою сховалися вже троє. Підійшовши до краю будинку, зупинився і прислухався. Потім виглянув. Побачив, що двері в будинок прочинені. На поріг будинку пробивалася гостра, як ніж, смужка світла. Мотоцикліста у дворі не було. Він, мабуть, уже зайшов і тихенько причинив за собою двері.

Віктор попрямував у двір. Піднявся на сходинку порога. Підставив своє обличчя під вузьку смужку світла, заглянув усередину і завмер. Перед ним, але вже за дверима, стояв, завмерши, мотоцикліст. У будинку було тихо.

Рука Віктора потягнулася до блискавки куртки – треба було терміново дістати пістолет. Але блискавка не була безшумною. І Віктор скривив губи, зрозумівши свою помилку. Треба було все це зробити заздалегідь: і куртку розстебнути, і пістолет дістати. І тепер він стояв у напруженій тиші, яка мусила найближчим часом розродитися дією, шумом, стріляниною.

Подумавши про стрілянину, Віктор зрозумів, що постріли будуть чутні. Адже він отримав пістолет без глушника, що при такій делікатній справі було щонайменше дивно. Але дивно було не лише це. Мотоцикліст явно не чекав двох, він чекав тільки Ніка Ценського, а значить, про появу Віктора йому нічого відомо не було. Отже, його прислали не ті ж самі люди, які викликали сюди його, Віктора. А значить, і завдання у мотоцикліста може бути зовсім інше. Він або людина представника «Аерофлоту», або…

Віктор дивився на спину мотоцикліста і гарячково думав, прораховуючи можливі комбінації.

Звідкись ізсередини почувся шум предмета, що падав, і мотоцикліст миттєво ожив. Дістав із кишені пістолет із глушником. Тримаючи його в опущеній руці, пішов уперед. Скориставшись шумом, Віктор розстебнув блискавку на куртці й витягнув «беретту». Критично подивився на свою зброю. Мотоцикліст був явно краще екіпірований. Навіть відхід був підготовлений і у вигляді мотоцикла стояв по той бік вулиці. А що робити Віктору, якщо він тільки не залишиться лежати на підлозі цього особняка?

Гримнули двері, й коридор-передпокій будинку спустів. Віктор зайшов усередину. Трьох кроків вистачило, щоб опинитися перед дверима зі вставкою з матового скла, за якою зник мотоцикліст.

– Руки! – почувся за дверима хрипкий окрик. – Я кому сказав! П’єр, відійди! – продовжував той же голос, що належав явно мотоциклістові.

Віктор сам собі кивнув. Було зрозуміло, що дійсно відпрацьовувалася комбінація «бутерброд».

– Ну що, Нік, – продовжував мотоцикліст, – попрощаємося?

Віктор стиснув в долоні правої руки пістолет. Лівою смикнув двері на себе і ринувся в отвір.

Далі все сталось, як у кіно. На ходу він помітив, як розвертається в його бік мотоцикліст – на його обличчі здивування й нерозуміння, в руці – пістолет із глушником. Він навіть не встиг націлити на нього зброю, Віктор вистрелив двічі по мотоциклістові й перевів погляд на Ніка, що стояв біля книжкової шафи з піднятими руками. Праворуч на підлозі сидів хазяїн будинку. Тільки був він уже без плаща та капелюха. На скроні в нього виднілось яскраве садно.

Віктор помітив, що Нік не зводить погляду з мотоцикліста, який упав. Обернувся і побачив, що той, лежачи на боці, цілиться зі свого пістолета в хазяїна будинку. Віктор ударив ногою по пістолету. Той одлетів убік. Очі мотоцикліста затуманилися. Він, здавалося, спробував подивитися на Віктора, але впустив голову на підлогу.

Віктор почув різкий рух, обернувся до Ніка й побачив, що той устиг підняти з підлоги інший пістолет. Мабуть, його власний. Тепер дуло цього пістолета дивилося на Віктора. А хазяїн будинку, що сидів на підлозі з розбитою скронею, почав задкувати, відповзати, стараючись це робити непомітно. До дверей, які ведуть не в коридор-передпокій, а кудись іще.

– Мене прислали з Києва, – Віктор намагався говорити якомога впевненіше.

Але голос тремтів.

– Навіщо? – здивувався Нік, не прибираючи спрямований на Віктора пістолет.

– Тобі допомогти… Тебе хотіли вбити, – Віктор кивнув на мотоцикліста, що лежав.

Нік явно не вірив Віктору.

– Цей хотів допомогти П’єру, – він подивився на мотоцикліста. – А ти – мені?

Губи Ніка викривилися в