Габріеле д'Аннунціо - Насолода

D’Annunzio: Poet, Seducer, and Preacher of War. – London: Fourth Estate, 2013; Ital. Transl.: Gabriele D’Annunzio: L’uomo, il poeta, il sogno di una vita come opera d’arte. – Milano: Rizzoli, 2014.

3

Annamaria Andreoli. Il vivere inimitabile. Vita di Gabriele D’Annunzio [Неповторне буття. Життя Ґабріеле Д’Аннунціо]. – Milano: Mondadori, 2000.

4

Luciano Cureri (a cura di). D’Annunzio come personaggio nell’immaginario italiano ed europeo (1938–2008) [Д’Aннунціо як персонаж в італійській та європейській уяві (1938–2008)]. – Bruxelles: P.I.E. Peter Lang, 2008.

5

Gino Damerini. D’Annunzio e Venezia [Д’Аннунціо і Венеція]. – Venezia: Albrizzi, 1992 (Milano: Mondadori, 1943); Emilio Mariano (a cura di). D’Annunzio e Venezia [Д’Аннунціо і Венеція]. – Roma, Lucarini, 1991.

6

Enrico Galmozzi. Il soggetto senza limite. Interpretazione del dannunzianesimo [Суб’єкт без меж. Інтерпретація даннунціанізму]. – Milano: Barbarossa, 1994.

7

Символічним у цьому плані є такий епізод. Д’Аннунціо переконував у тому, що в лютому 1883 р. у Венеції він був серед тих, хто ніс труну Ріхарда Ваґнера до вокзалу, звідки композитора відвозили в останню путь у Баварію. Цей епізод був описаний у романі «Полум’я», головний герой якого – геніальний поет на ім’я Стеліо Еффрена, ніцшеанська «надлюдина» – був «альтер еґо» Д’Аннунцiо (в самому прізвищі героя закодований латинський вираз «ex freni» – без гальм). Насправді ж письменник потрапив до Венеції уперше лише за чотири роки після смерті Ваґнера, але йому було важливо створити міф про свою причетність до автора «Парсифаля», генія сучасної музики.

8

Лист до Ганни Барвінок від 23.09.1909 // Михайло Коцюбинський. Твори в семи томах. – Київ: Наукова думка, 1973–1975. – Т. 6. Листи (1905–1909). – 1975. – С. 155.

9

Cit. in: Emanuela Scarano Lugnani. D’Annunzio. – Roma – Bari: Laterza, 1981. – Р. 43.

10

Giordano Bruno Guerri. La mia vita carnale. Amori e passioni di Gabriele D’Annunzio [Моє життя тілесне. Любові та пристрасті Ґабріеле Д’Аннунціо]. – Milano: Mondadori, 2013.

11

Велику вагу для еволюції Д’Аннунціо як драматурга мало спілкування з Сарою Бернар, яка сприяла постановці у своєму паризькому театрі «Ренесанс» («La Renaissance») його трагедії «Мертве місто» (1898; в Мілані його поставила Дузе в 1901 р.). Це перший театральний твір письменника, в якому він намагається модернізувати грецьку трагедію, розвиваючи драматичну історію любовного трикутника на тлі руїн у Мікенах на Пелопоннесі. У 2005 р. вийшло друком його листування з Сарою Бернар: Franca Minnucci (a cura di). Sarah Bernhardt e Gabriele D’Annunzio. Carteggio inedito 1896–1919 [Сара Бернар та Ґабріеле Д’Аннунціо. Неопубліковане листування 1896–1919 рр. – Pescara: Ianieri Edizioni, 2005.

12

Scott D. Ryersson, Michael Orlando Yaccarino. Infinita varietà. Vita e leggenda della Marchesa Casati [Безмежна різноманітність. Життя й легенда маркізи Казаті]. – Milano: Corbaccio, 2003. Див. сайт, присвячений Луїзі Казаті: <http://www.marchesacasati.com/>.

13

Vittorio Martinelli. La guerra di D’Annunzio. Da poeta e dandy a eroe di guerra e «Comandante» [Війна Д’Аннунціо. Від поета і денді до героя війни та «Команданте»]. – Udine: Gaspari, 2001

14

Alfredo Bonadeo. D’Annunzio and the Great War [Д’Аннунціо і Велика Війна]. – Madison (New Jersey): Fairleigh Dickinson Univ. Press, 1995.

15

Renzo De Felice. – D’Annunzio politico: 1918–1938 [Д’Аннунціо-політик: 1918–1938]. – Bari: Laterza, 1978.

16

«Вільна держава Ф’юме» (1920–1924) у 1924 р. була анексована до Італії, де протрималась до 1947 р. як центр однойменної провінції. Далі місто Ф’юме увійшло до Югославії, а з 1991-го стало третім за величиною після Загреба та Спліта хорватським містом.

17

Парадокси італійського інтелектуального життя: опонентом Джованні Джентіле (1875–1944) та антифашистом був Бенедетто Кроче (1866–1952), так само видатний філософ-неоідеаліст, історик, основний представник ліберальної думки Італії ХХ ст., що інтерпретував свій ідеалізм як «абсолютний історизм».

18

Письменник планував написати сім книжок з присвятою кожній із семи зірок сузір’я Плеяд, дочок Атланта.

19

Суперечність між етичним та естетичним вибором, як між «вибором Сократа» та «вибором Дон Жуана», проаналізована, зокрема, у філософському трактаті Сорена К’єркеґора (1813–1855) «Або – або» («Enten – Eller», 1843). Ця протоекзистенціалістська теорія данcького філософа є одним з наріжних каменів європейського модернізму.

20

Леся Українка. Два направления в новейшей итальянской литературе (Ада Негри и Д’Аннунцио) // Її ж. Зібрання творів у 12 томах. – Київ: Наукова думка, 1975–1979. – Том 8. Літературно-критичні та публіцистичні статті. – 1977. – С. 26–61.

21

Attilio Mazza, Antonio Bortolotti. Le medicine di D’Annunzio nella farmacia del Vittoriale [Ліки Д’Аннунціо в аптеці Вітторіале]. – Pescara, Ianieri Edizioni, 2013.

22

Attilio Mazza. D’Annunzio sciamano [Д’Аннунціо-шаман]. – Milano: Bietti, 2002.

23

Gianni Oliva. D’Annunzio e la malinconia [Д’Аннунціо і меланхолія]. – Milano: Mondadori, 2007.

24

Герміона – дочка Прекрасної Єлени, призвідниці Троянської війни. В реальності йшлося про Елеонору Дузе. Сьогодні в Пізі можна прийти до берега моря, де творився цей вірш, бульваром Д’Аннунціо.

25

Оксана Пахльовська. «Вірте і переможете!» Доба Рісорджіменто і творчість Алессандро Мандзоні [Передмова] // Алессандро Мандзоні. Заручені. – Харків: Фоліо, 2008. – С. 5 – 31.

26

Ця проблема була подолана лише в середині ХХ ст. завдяки засобам масової інформації, насамперед телебаченню та радіо.

27

У серпні 1922 року, коли письменник тривалий час був прикутий до ліжка через падіння з вікна у своєму палаці Вітторіале, він написав щоденник – «Книгу Аскези і Книгу Таїни» – під назвою «Ми духи блакитні, ми зорі»: Gabriele D’Annunzio. Siamo spiriti azzurri e stelle. Diario inedito (17–22 agosto 1922). A cura di Pietro Gibellini. – Firenze: Giunti, 1995. – Pp. 12–13, 27.

28

Буквальний переклад: «Навпаки».

29

Франческо ПаолоМікетті (1851–1925) – італійський художник і фотограф родом з Абруццо, друг Д’Аннунціо. Письменник написав роман «Насолода» та деякі інші свої твори у францисканському монастирі містечка Франкавілла-аль-Маре, де Мікетті організував одне з найпрестижніших на той час в Італії мистецьких товариств. Мікетті долучився до постановки і костюмів трагедії Д’Аннунціо «Дочка Йоріо» (1904) та написав однойменну картину (1895).

30

Галерея Шарра – галерея в Римі поблизу знаменитого Фонтана Треві; тут знаходилась редакція літературно-мистецького журналу «Візантійська хроніка» («Cronaca Bizantina»), що виходив у середині 80-х років ХІХ ст. під редакцією Д’Аннунціо.

31

ПаолоВеронезе (1528–1588) – видатний італійський художник Пізнього