Дмитро Михайлович Кешеля - Родаки

привокзальну площу. Тут уже було порожньо і тихо. Біля входу в касу стояв із сигнальним ліхтарем бабин племінник Петро Іваньо — він працював на станції обхідником.

— Петрику золотий, што це тутки було? — вчепилася за рукав племінника Фіскарошка. — Хіба тоті каліки у вагонах такі страшні розбійники, што аж на них стільки вояків і псів треба?

— А-а-а-а… Дорога тітко, то не каліки, то мадярські революціонери… Всіх, кого совєти взяли в полон, — у товарняки і до ведмедів вчитися на цимбалах грати, — Петро махнув рукою на північ.

— Як? Отак просто хапати людей із свого обійстя, із своєї землі і серед білого дня на очах у всього світу везти їх у чужину на погибель? — сплеснула руками Фіскарошка.

— Та не дуже серед білого дня, — мовив, похитуючи головою, Іваньо. — їх везуть завжди вночі, аби менше очей. А те, што тепер виділи… Кажуть, коло Чопа вночі залізницю мадярські партизани підірвали. Ремонтували, то й задержали. А так дуже секретно везуть — лем ночами — і всіх на Сибір!

І ось тепер, слухаючи покаяльні крики-плачі грішників-поїздів, що таємно везли невинних жертв від рідних домівок у далекі крижані світи, мені здавалося, що сам Господь, аби полегшити страждання мучеників, устелює їх страдницьку дорогу щирим благословенням — чистими-пречистими, білими-пребілими снігами…

Удосталь намилувавшись нічною казкою, відчуваю блаженну втому, і знову обережно, аби нікого не розбудити, лягаю в ліжко. Дослуховуючись до тихого шепотіння снігів, скаржливого поскиглювання вітру, незчуваюся, як сон неквапливо огортає мене теплими обіймами.

— Дитино, вставай, бо проспиш велике знамення Боже, — мовить баба над вухом і одразу знімає з мене перину.

Здається, тільки-но склепив очі, а мої всі у хаті вже на ногах. Невдоволено бурчу і згортаюся калачиком від холоду.

— Ти хоч очі розплющ, — радить баба, — а потім вже суди — вставати чи далі дрихнути, як ведмідь.

Розкриваю повіки і ледь не захлинувся од голубого сяйва, що струменіло знадвору потужними потоками через вікна. Мимоволі зиркнув на годинник — сьома ранку. Боже великий, о цій порі ще темно, а кімната, обійстя, навколишні села яскраво освітлені неймовірної краси і ніжності голубизною.

— Бабо, що сталося? — схоплююся перелякано.

— А ти подивися, — баба підводить мене до вікна і веде перстом у бік Ловачки.

Над горою, саме в тому місці, де і два місяці назад, із небесних глибин дивилося гігантське Око Небесне. Східне крайнебо на цей раз не кривавилося, як велетенська рана, а знімалось над Ловачкою спокійно і велично, наче мармурова стіна новозведеного храму. І на його, мармурового крайнеба фоні, Око Небесне сяяло дивовижною добротою, милосердям, випромінюючи врочисту і незбагненної теплоти голубизну. На відміну від минулої з’яви Ока Небесного, коли людей, худобу, птицю і навіть годинники охопили жах, хаос, темрява, паніка і передчуття фатальних подій, тепер навкруги панували спокій, умиротворення і передчуття щасливого дива.

— Ми скоро уже готові! Збирайся, дитино, і ти, — мовила баба, застеляючи ліжко.

Диво-дивне… Ніхто й не обмовився, куди йдемо, але я зрозумів — нас чекають у Долині Святого Івана. Усвідомлення, що мусимо бути саме там і саме в цю вранішню пору, спалахнуло само по собі, і, здавалося, вже давно, від народження, жило в мені. Подібне я спостерігав, коли опускалися із наших Небесі. Звідусіль — із Мукачева, Росвигова, Лавок, Іванівців, інших близьких і далеких країв — у Долину Святого Івана сходилися люди. Прошкуючи снігами, вони мирно бесідували про всяку-всячину, і ніхто жодним словом не промовився, з якої потреби прямує під Ловачку. Усіх нас про цей прихід було оповіщено ще в утробі матерів. І тепер кожний вважав своїм святим обов’язком відвідати Долину Святого Івана. А святі обов’язки ніколи не обговорюють і про них не дискутують.

По дорозі мені згадалося, як минулого разу, коли з’явилося Око Небесне, у багатьох наших людей на різних частинах тіла виступили загадкові знаки: сяючі хрести, фігури дивних звірів із пташиними головами, крилатих жінок, обриси величних споруд, загублених у пісках часу, зображення Нового Завіту, розкритого на сторінках Євангелія від Святого Марка. У мене тоді на лівій долоні акуратними літерами зійшов чіткий напис: «…І прийде час, коли у цьому зболеному краї скоріше гора з горою зійдеться, аніж людина з людиною зустрінеться…». Через декілька днів це пророкування зникло. А я довго ще відчував, як долоня горіла і час од часу терпла, ніби через неї проходив електричний струм. Нині ніхто не помітив жодного знаку, і про пережите минулого разу навіть і не згадувалося. Коли опинилися на березі ріки Кривуліни і проходили мимо гірки співочого каміння, Фіскарошка помітила дещо незвичне. Все каміння було огорнуте кучерявим молоденьким снігом. І тільки один валун був оголений і парував теплом. Ми підійшли ближче і здивовано переглянулися. За ніч на камені з’являвся напис по-старослов’янськи. Ми довго-довго сліпали, доки прочитали і втямили зміст пророчого послання. А говорилося у ньому таке: «…Коли вуста ваші перестануть речи ім’я Боже, ви жахнетесь, почувши, як його вимовляють німі і всі інші істоти, позбавлені дару мови. Воістину, якщо ви замовкнете, каміння заговорить. Навіть коли все людство на землі замовчить, трава заговорить. Навіть коли всі люди планети зітруть із пам’яті своєї ім’я Боже, воно буде виписане райдугою на небі і вогнем на кожній піщинці. І тоді пісок людьми стане, а люди піском…».

Прочитавши-повторивши написане, ми з бабою водночас сказали: «Воістину буде так, а не інак!». І перехрестилися. Так само всі, хто проходив мимо співочого каміння, читали пророче об’явлення і повторювали: «Воістину буде так, а не інак!». І осіняли себе хрестом.

Коли долина наповнилася людом, від Ока Небесного полинув промінь і опустився, наче лагідна рука, на плечі гори Ловачки — саме на те місце, де тисячу літ тому оселився в печері святий Іван. Згамувавши подихи, люди звідси, з Долини, незрушно дивилися у бік Ловачки і чекали. Нарешті із черева гори вийшов старець. Це був і не чоловік, а скоріше згусток благородного світла, що мав обриси людини.

За тисячу літ пристрасних молитов і посту фізичне тіло святого Івана зітліло і давно розвіялося прахом по світах. Лишилася тільки Душа, яка мала через великі страждання спокутувати свій гріх. І кінець тисячолітнього покаяння наступив: сьогодні вночі святий Іван відмолив останнього древнього воїна, який наклав голову через його вину. І тепер святий Іван — в миру старослов’янський князь Іоанн Драгобрат — останній раз спускався до ріки Кривуліни. Натовп, наче води старозавітного моря перед Мойсеєм, вмить розступився, і білий старець, мовчки роздаючи обабіч вдячні поклони, попрямував до ріки.