Дмитро Михайлович Кешеля - Родаки

теліпалася. Айбо ще півлітру на похмілку принесла. Гепнула собою на постіль і захарчала. А Владьо узяв ту півлітру і спрятав, авби бештія дальше не травилася. Та й вечером собі ліг у літній кухні. А гута фрасова вночі встала і за півлітрою, але тої гарячої смоли нема. Туйки она догадалася, што то лем робота Владя. Так розозлилася, якби їй мурашник у перебачницю засунули, — схопила сокиру, вбігла в кухню і бідного Владя прямо по голові. Можете собі здумати — сплячого чоловіка єдним ударом…

Бабуся хотіла ще про щось вельми важливе сказати, бо оглянулась, чи не підслуховують, але я пішов до труни. Голова покійника була всуціль забинтована і прикрита білим покривалом. З-під наспіхом вирізаної тюлі виднілося тільки обличчя — геть опухле і неприродного синьо-фіолетового кольору.

Я дивився на спотворене тіло цього колись дивовижного красеня і з гіркотою думав:

— Господи великий, як незбагненний ти в наших стрімких злетах, так і непізнанний у великих падіннях.

Далі поклав на груди покійника букет білих троянд, і в цю мить сталося дивне. Зранку чисте осіннє небо в підобіддя спеленали суцільні важкуваті хмари. Але щойно я поклав Владьові на груди квіти, над нами вмить проясніло, і вгорі, наче акуратно вирізаний, усміхнувся і запульсував ніжно-блакитний кружечок неба. Достоту такий, як ми колись із Владьом постійно бачили із дна колодязя. Несамохіть глянув на покійника і застиг вражений. Його обличчя розгладжувалось, міняло колір, ставало дедалі спокійнішим і навіть ледь-ледь усміхненим. І я почув, як Хтось щасливий прошепотів мені:

— Яке велике блаженство — Ми вже там! Ми вірили — і Ми вже там!

І звучало над усім осіннім світом:

«…І ніхто не проводжав мене, окрім печального батька на порозі… і старенької акації при воротах — най-ніжнішого дерева на землі… Старенької квітучої акації із сумними материнськими очима і запахом вуст коханої… старенької акації — наймилішого дерева на землі… колючого до крові і ніжного до сліз дерева…».

Серед ночі, під Новий рік, мене розбудили дивні, тихі й умиротворені голоси. Здавалося, сюди, на Небесі, з усіх околиць, лісів і озер злетілися добрі духи, порозсідалися по всьому обійстю і тихо-тихо ведуть між собою мудрі бесіди.

Обережно злізаю з ліжка, підходжу до вікна, розсуваю фіранки і ледь не зойкнув: понад нашими Небесі, понад Долиною Святого Івана пливли перші сніги. Вони були білоокі, цнотливі, як сільські дівчата-підлітки, і довірливо-чисті, як перші усмішки немовлят. Тихо шелестячи поміж деревами, кущами і висохлими травами, сніги заповенювали далекі і ближні овиди своєю ангельською чистотою і божественно-білим спокоєм. Умить забулася стара ревматична осінь із її пліснявими дощами і скаржливими вітрами, прокислими болотами, большевицькою пропагандою і покаліченою мадярською революцією.

Від споглядання перших снігів з’явилося таке щасливе відчуття, ніби після багатьох днів вовтузіння у бочці зіпсованих оселедців мене зненацька витягли і совісно викупали-виполоскали в гарячих джерельних чистоводах. Моя душа, немов пухнасте кошеня на сонячному підвіконні, тихо грілася і щасливо муркотіла.

І тут з боку Мукачева залунав протяжний крик. За ним — другий, третій. Ось уже котрий тиждень о цій порі, після півночі, починають голосити поїзди. Дивно, кожної пори року, коли слухаю волання паровозів, що біжать через Мукачево в Європу і з Європи, у мене виникають найдивовижніші слухові асоціації.

Восени у голосах потягів чую крики пташиних зграй, взимку — голодних волів і корів, весною — радісне іржання розгнузданих коней на зелених пасовиськах, влітку — веремію циганських таборів, що завжди о цій порі мандрують повз наші Небесі у бік дунайських рівнин. Крики потягів останнім часом схожі на волання потопельників. Чи радше — плачі великих грішників, що в останню хвилину життя благають на колінах прощення від своїх жертв. Це покаяльні крики поїздів-грішників. І їхні гріхи мені довелося побачити два тижні тому.

Ми продавали з бабою Фіскарошкою яблука і горіхи на привокзальній площі Мукачівської залізничної станції. Торгівля тут завжди йшла жваво і вельми прибутково. Особливо коли зупинялися московські поїзди. Військові чини, які поверталися з окупованої совєтами Європи, тут завжди вискакували з вагонів і, не торгуючись, скуповували-змітали все, що продавали трудяги із приміських сіл. Ми вже пакувалися додому, коли з бічної вулиці вискочили одна за другою кілька автомашин з військовими. Зістрибуючи на ходу, солдати із собаками почали вимітати із площі пасажирів і торгівців. Перелякані невідомістю, ми з бабою чкурнули через загорожу, заскочили у вугільний склад і принишкли. Потім оговтались і через щілини в дошках стали спостерігати, як автоматники хутко шикуються в шеренгу вздовж залізничного полотна. Все завмерло, тільки непогамовні вівчарки скаженіли, намагаючись зірватись із повідків.

Собаки весь час вітрили на захід, ніби чуючи, що ворог ось-ось має з’явитись саме звідти. Нарешті з-під мосту, стишуючи хід, виринув захеканий паровоз. Якось винувато оглядаючись, він тихо, наче злодій, проповз мимо військової шеренги і зупинився якраз напроти вугільного складу. На товарних вагонах натужно заричали двері, і звідти посипались військові — так само озброєні і з собаками. Їх місце миттєво почали займати солдати, які прибули на станцію хвилин десять тому. Видно, йшла заміна караулу.

— Божіньку, спаси і помилуй! — перехрестилася Фіскарошка, прикипівши до дірки в дошках. — Ану ж лем подивися, дитино, што робиться в сьому злодійському світі. Бідні люди…

Я кинувся до щілини і завмер — навпроти нас стояли товарні вагони, в яких зазвичай перевозять худобу. На кожному з них так і було написано — «скотовоз». Написи робили поспіхом, бо з кожної літери зиґзаґоподібно стікали криваві ручайки. Складалося враження, що з товарняків щойно вивели худобу, тут же порізали, а свіжою кров’ю на кожному вагоні написали «скотовоз». Мені здалося, що я навіть бачу, як ті криваві літери, хижо посміхаючись, парують од теплої крові. Крізь заґратовані віконечка із «скотовозів» дивилися люди-привиди: обличчя зарослі, брудні, худющі. Голови багатьох перев’язані закривавленими бинтами. Найбільше вражали очі — змучені, зболені, повні пустельної безнадії і космічної порожнечі.

В’язні мовчки дивилися з-за ґрат на станційну метушню, і бачилося, що це люди із якогось іншого, чужого і незрозумілого часу. І цей світ, у якому їх везуть невідомо куди, для них — невеличкий епізод прикрого сну… Варто тільки крикнути — примари зникнуть, і вони, теперішні в’язні, прокинуться повні сил, молодими, не покаліченими, вільними і щасливими. І, мабуть, саме через те, коли оскаженілі вівчарки рвалися до заґратованих вікон, аби вчепитися в обличчя своїх ворогів, ув’язнені спокійно дивилися вниз і божевільно-тихо посміхалися, адже це тільки прикрий сон.

Коли потяг рушив, ми, обтрушуючись од вугільного пилу, вийшли знову на