Чарльз Діккенс - Пригоди Олівера Твіста

не зрозуміла тоді, нащо саме, – оповідала Нансі, – він обіцяв Феджінові добре заплатити, якщо той тільки затягне його до себе назад, а ще більше, коли він зробить з нього злодія – це було потрібно Монксові для якоїсь власної мети.

– Для якої мети? – спитала Роза.

– Я хотіла дослухати до кінця, але в цю мить він помітив на стіні мою тінь, – відповіла Нансі, – мало хто здолав би чкурнути тоді від них, а я втекла зовсім непомітно. З того часу я його не зустрічала аж до вчорашнього вечора.

– Ну а що сталося вчора?

– Зараз скажу, леді. Вчора він знову прийшов. Вони з Феджіном так само забралися нагору, а я, замотавшись з головою так, щоб на цей раз не сполохати їх своєю тінню, прокралася за ними й підслухала їхню розмову під дверима. Перше, що я почула, було: «Отже, єдині докази походження хлопця лежать на дні річки, а стара відьма, що дістала їх від його матері, гниє в могилі». Це сказав Монкс. Вони обоє засміялись і заговорили про те, як йому нарешті пощастило. Потім Монкс почав за Олівера й розлютовано скрикнув, що хоч тепер гроші цього чортяки в нього за сімома замками, він все-таки волів би їх дістати іншим шляхом. Він казав, що найбільшою насолодою для нього було б насміятися з батьківського гордовитого заповіту й проволочити Олівера по всіх лондонських в’язницях, а наприкінці побачити, як він повисне на шибениці за якийсь поважний злочин, що Феджін міг би залюбки зладнати, використавши хлопця для себе.

– Господи, що ж це таке! – скрикнула Роза.

– Правда, щира правда, леді, – провадила дівчина. – Далі він похвалився з жахливими прокльонами, до яких мої вуха вже здавна звикли, але яких ви, може, й не зрозуміли б, що він охоче був би вбив ненависного Олівера, якби не боявся за власну шкуру; і як це поки що неможливо, то він не спускатиме з нього очей і слідкуватиме за кожним його кроком і, коли той навіть скористається з прав свого походження, він все одно зуміє його занапастити. Загалом, – закінчив Монкс, – хоч ви, Феджіне, і хитрий старюга, але ви ще ніколи нікому не розставляли таких тенет, як розставив їх я своєму молодшому братові.

– Братові! – скрикнула Роза.

– Так, він це сказав і сказав ще багато іншого, – відказала Нансі, неспокійно озираючись навколо, як вона це щохвилини робила під час свого оповідання, бо грізна тінь Сайкса переслідувала її невідхідно навіть тут. – Він почав говорити про вас і про другу стару леді й сказав, що, мабуть, сам Бог або чорт діють проти нього, пославши Олівера саме до ваших рук, а потім зареготався і скрикнув, що й це добре, бо нема в світі тих грошей, що ви не дали б, аби тільки довідатися, хто такий ваш двоногий собачка!

– Невже, невже ви хочете сказати, що він говорив це цілком серйозно? – спитала Роза, сильно бліднучи на виду.

– Він говорив це так злісно й твердо, що годі й думати про жарти, – відповіла дівчина, похитавши головою, – коли він зненавидить когось, то, мабуть, тому прийдеться круто. Я знаю багато значно гірших злочинців, та я радніше слухала б їх двадцять разів, аніж того Монкса один раз. Але вже пізно, час додому, щоб ніхто, бува, не запідоздрив, куди це я поділась. Я мушу зараз бігти назад.

– Але що ж я можу зробити сама! – скрикнула Роза. – Як я скористаюся без вас з того, що ви мені сказали? Ви хочете йти назад! Назад! Нащо ж ви повертаєтесь до цих, як ви оповідаєте, жахливих, жорстоких людей? Якщо ви повторите всі свої слова одному джентльменові, – я його можу викликати цю ж мить із сусідньої кімнати, – вас за якихось півгодини влаштують у безпечному місці, де ви будете живі й здорові.

– Ні, мені треба назад, – одказала дівчина, – я мушу повернутися назад, бо… ох, як я поясню це такій безневинній дівчині, як ви? – бо серед тих людей, що про них я вам говорила, є один чоловік, найнесамовитіший з них усіх, – його залишити не можу навіть заради власного порятунку.

– Ви вже й перше заступалися за нашого любого хлопчика, – провадила Роза, – ви прийшли сюди з такою небезпекою для себе, щоб повідомити мене про все, ви говорите щиру правду, я відчуваю це, я вірю вам; ваше каяття, ваш жаль, ваш сором… усе це переконує мене, що для вас ще є вороття. Боже мій, – палко провадила добра дівчина, стискаючи руки, й гарячі сльози покотилися по її щоках, – не відвертайтесь від мене, вчуйте мене, як жінка жінку, що… може, перша… вперше на вашому віку звертається до вас із словами жалю й співчуття! Послухайте, послухайте мене! Дайте мені врятувати вас для кращого життя.

– Леді, леді моя, любий чистий мій янгол, – скрикнула Нансі, падаючи навколішки, – ви перша озвалися до мене такими милосердними словами! Може, якби я почула їх багато літ тому, вони були б врятували мене від гріха й недолі, але тепер уже пізно, пізно, пізно!

– Ніколи не пізно покаятись й спокутувати старе, – одказала Роза.

– Пізно, пізно! – скрикнула Нансі, ламаючи у відчаї руки. – Тепер я вже не зможу залишити його! Я не можу заподіяти йому смерть власною рукою.

– Але чому? Чому? – спитала Роза.

– Тоді йому кінець! – скрикнула дівчина. – Якби я розказала іншим те, що ви чули допіру, якби їх усіх заарештували, то ніщо, ніщо не врятувало б його від смерті. Він найзавзятіший з них і такий жорстокий.

– Хіба ж можна відмовлятися заради такої людини від надії на майбутнє і порятунку? Це безумство!

– Не знаю, що це, – одказала дівчина, – я тільки знаю, що так воно є і не тільки зі мною одною, а й з сотнями інших таких самих пропащих істот, як я. Я мушу повернутись. Може, це кара Божа за всі мої гріхи – не знаю; дарма, що я зазнала від нього стільки горя, образ і страждання – мене тягне до нього; мені здається, що коли б я навіть напевне знала, що загину від його руки, – я б усе-таки повернулась до нього.

– Що ж мені робити? Я не можу відпустити вас так від себе! – скрикнула Роза.

– Ні, леді, ви повинні мене відпустити, і ви відпустите мене, я це знаю, – мовила підводячись дівчина. – Ви не примусите мене залишитись, ви не скористаєтеся з того, що я повірила у вашу добрість і не зажадала від вас жодних обіцянок, як могла б це зробити.

– То