Андрій Юрійович Хорошевський - Проект «Україна». Галерея національних героїв

щоб наслідувати, а щоб знайти свій власний шлях музиканта-новатора. Виступаючи як піаніст, Сергій часто включав у програму і свої власні твори, які викликали хай і не завжди однозначну, але при цьому бурхливу реакцію слухачів. Вже тоді формувалося його життєве і творче кредо, яке згодом Сергій Сергійович висловив у наступних словах: «Кардинальною гідністю (або, якщо хочете, вадою) мого життя завжди були пошуки оригінальної, своєї музичної мови. Я ненавиджу наслідування, я ненавиджу зужиті прийоми…»

Марія Григорівна обіцяла синові, що як подарунок за успішне закінчення консерваторії вона сплатить йому поїздку до Лондона. Мати дотримала обіцянку, і весною 1914 року Сергій їде в столицю Великобританії. Там він зустрічається з Сергієм Дягилевим – організатором знаменитих «Російських сезонів» у Парижі. Це знайомство відкриває перед молодим композитором двері провідних музичних салонів Європи.

Перед самим початком Першої світової війни Прокоф’єв повернувся на батьківщину. Він багато пише, працює над балетом «Ала і Лоллій», яку потім переробляє в «Скіфську сюїту» для оркестру, пише фортепіанний цикл «Сарказми», вокальну казку «Бридке каченя» (за Г.-К. Андерсеном), оперу «Гравець» (за Ф. Достоєвським). Його творчість як і раніше не завжди викликає тільки овації, петербурзька публіка, наприклад, не прийняла «варварства» «Скіфської сюїти». Але було багато й тих, хто захоплено сприймає співзвучність музики Прокоф’єва з новим часом, що змінюється з калейдоскопічною швидкістю. Гарячими шанувальниками мистецтва Прокоф’єва були Максим Горький, поети-футуристи Д. Бурлюк і Б. Каменський, Володимир Маяковський, який називав Сергія «головою земної кулі від секції музики».

Перші роки після закінчення консерваторії були для Прокоф’єва періодом напруженої композиторської праці, швидкого зростання творчої самостійності. У 1915 році він написав Другий фортепіанний концерт і виїжджав до Італії для його виконання, а наступного року створив першу редакцію опери «Гравець». До часу революційних подій 1917 року Сергій Прокоф’єв був цілком сформанованим композитором, з чітко вираженою індивідуальністю.

Обстановка в країні стає все більш і більш напруженою, але Прокоф’єв продовжує творити. Літо 1917 року він провів в Єсентуках, оскільки заколоти на Дону відрізали його від Москви і Петрограда. За цей час були написані Концерт для скрипки з оркестром, Третя і Четверта фортепіанні сонати, фортепіанний цикл «Скороминущості» і «Класична симфонія», яка незабаром була виконана під керівництвом автора в революційному Петрограді.

* * *

Весною 1918 року з дозволу Радянського уряду Прокоф’єв виїхав на тривалий термін за кордон. Після недовгого перебування в Японії композитор попрямував у США і з 1929 року жив і працював поперемінно в Америці і Європі, переважно в Парижі, виступаючи як першокласний піаніст, інтерпретатор власних творів.

За кордоном композитор спілкується з блискучими представниками художнього світу – С. Рахманіновим, М. Равелем, А. Матіссом, П. Пікассо, з диригентами А. Тосканіні, Л. Стоковським, С. Кусевицьким. Продовжується плодотворна співпраця з Дягилевим. «Російські сезони» 1921 року відкриваються прем’єрою балету Прокоф’єва «Казка про блазня, який сімох блазнів пересмішив». Спектакль був прекрасний: його красою став портрет композитора роботи Матісса, декорації, костюми і постановка були виконані Ларіоновим.

Втім, роки, проведені Прокоф’євим на Заході, не були безхмарно щасливими. Він ніде не став повною мірою своїм, усюди залишаючись цікавим, але дивним чужинцем, прибулим з далекої і незрозумілої країни. Роки, прожиті на чужині, були забарвлені постійною тугою за Батьківщиною, що ніколи не припинялася.

За час еміграції композитор жодного разу не скористався сюжетами літератури і театру США, Німеччини або Франції. За кордоном були написані три оперні партитури – «Любов до трьох апельсинів», «Вогненний ангел» і капітально допрацьована версія «Гравця». Дві теми були взяті з російської літератури (Достоєвський, Брюсов), а третя надихана театральним рухом у дореволюційній Росії (журнал В. Мейєрхольда «Любов до трьох апельсинів»). З трьох прокоф’євських балетів, поставлених трупою Дягилева, два були засновані на вітчизняних сюжетах і на російському інтонаційному матеріалі («Блазень» і «Сталевий скік»). Живучи за кордоном, Прокоф’єв написав декілька творів на замовлення із СРСР, у т. ч. симфонічні сюїти «Поручик Кіже» і «Єгипетські ночі».

У той час Прокоф’єв говорив: «Повітря чужини не йде на користь моєму натхненню… Найбільш невідповідне для такої людини, як я, – це жити у вигнанні, залишатися в духовному кліматі, який не відповідає моїй нації… Тут я позбавляюся сил. Мені загрожує небезпека загинути від академізму». Композитор відверто визнавав, що «не може писати ніде, окрім Батьківщини». У 1927 і 1929 роках він був із концертами в Москві, Ленінграді, Києві, Одесі, Харкові, а в 1932 році приїхав із дружиною Ліною Іванівною Любера (іспанкою за походженням, у молодості камерною співачкою) і двома синами – Олегом і Сергієм.

Процес адаптації до нових радянських умов був для Прокоф’єва складним і затяжним. Він все частіше бував у СРСР, виконував замовлення радянських театрів і кіностудій, залишаючись поки що «парижанином». Лише у сезон 1935/36 років композитор отримав постійну квартиру в Москві і зміг перевезти туди родину.

* * *

Перші роки після повернення були наповнені напруженою працею. Прокоф’єв звертається то до славних сторінок рідної історії, створюючи величні картини, приголомшливі глибоким драматизмом, то до світової класики або тем сучасності, що хвилюють, трактуючи їх гуманістично, життєствердно. У цей час він написав знамениту симфонічну казку для дітей «Петя і вовк», музику до історико-патріотичного фільму С. Ейзенштейна «Олександр Невський». До 20-ліття Жовтня була створена кантата на слова Маркса, Енгельса, Леніна, Сталіна – свого роду комуністична літургія (грандіозна фреска для двох хорів і чотирьох оркестрів), побудована за принципом католицької меси. На 60-ліття «вождя народів» Прокоф’єв написав кантату «Заздравиця», виконання якої стало кульмінаційним пунктом ювілейних торжеств.

У 1935 році Прокоф’єв завершує роботу над балетом «Ромео і Джульєтта» – першим значним твором після повернення з-за кордону. І знову геніальне новаторство Прокоф’єва сприймається далеко не всіма, само звернення до шекспірівського сюжету було таким незвичайним, що деякі артисти називали прокоф’євську музику «незручною». Багато в чому через це постановка «Ромео і Джульєтти» розтягнулася на п’ять років.

Остання зарубіжна поїздка, яку власті дозволили зробити Прокоф’єву (при тому, що члени його родини залишалися в Москві фактично на положенні заручників), відбулася в 1938 році. Після цього у нього відібрали закордоннний паспорт і більше за межі СРСР не випускали.

Літом 1941 року на своїй підмосковній дачі Прокоф’єв працював над замовленим йому Ленінградським театром опери і балету ім. С. М. Кірова балетом-казкою «Попелюшка». Звіст ка про напад фашистської Німеччини і наступні події викликали у композитора новий творчий підйом. Він із Сергієм Ейзенштейном працює над історичним фільмом «Іван Грозний» (1942), створює грандіозну героїко-патріотичну оперу-епопею «Війна і мир». Композитор відчував нагальну потребу відгукнутися на трагічний і героїчний