Рік Рірдан - Зниклий герой, Рік Рірдан

могла вирішити, який у тієї колір очей і волосся. Жінка ставала дедалі вродливішою, наче її вигляд підлаштовувався під думки Пайпер, щоб наблизитися до ідеалу краси тієї настільки, наскільки це було можливо.

— Афродіта... — промовила Пайпер. — Мамо?

Богиня усміхнулась.

— Тобі все це тільки сниться, мила. Якщо хтось буде цікавитися, мене тут не було. Гаразд?

— Я... — Пайпер хотіла запитати про тисячі речей, та в голові все скупчилось.

Афродіта взяла бірюзову сукню. Пайпер подумала, що та приголомшлива, але богиня зробила гримасу.

— Не мій колір, еге ж? Шкода, вона мила. А у Медеї тут дійсно є гарні речі.

— Ця... ця будівля вибухнула, — заїкаючись вимовила Пайпер. — Я бачила.

— Так, — погодилась Афродіта. — Припускаю, тому все зі знижками. Лише спогад тепер. До речі, вибач, що витягла тебе з іншого сну. Він був значно приємнішим, знаю.

Обличчя Пайпер спалахнуло. Вона не знала, більше злиться чи ніяковіє, та здебільшого відчула порожнечу та розчарування.

— Це було не насправді. Цього ніколи не відбувалося. То ж чому я пам’ятаю все так яскраво?

Афродіта усміхнулась.

— Тому що ти моя дочка, Пайпер. Ти бачиш можливості значно яскравіше, ніж інші. Ти бачиш, що може відбутися. І воно досі може — не здавайся. На жаль... — богиня обвела рукою універмаг. — Ти повинна зустрітися з іншими випробуваннями спочатку. Медея повернеться, разом з багатьма іншими ворогами. Брама Смерті відчинилася.

— Про що ти говориш?

Афродіта підморгнула їй.

— Ти кмітлива, Пайпер. Ти знаєш.

Її охопило крижане передчуття.

— Спляча жінка, та, яку Медея і Мідас називали покровителькою. Їй вдалось знайти новий вихід з Підземного царства. Вона дозволяє мертвим втікати назад у світ живих.

— Хм. І не просто мертвим. Найгіршим, найбільш могутнім, тим, що найімовірніше ненавидять богів.

— Чудовиська повертаються з Тартару тим самим шляхом, — здогадалася Пайпер. — Тому вони не залишаються пилом.

— Так. Їхня покровителька, як ти її звеш, у стосунках із Тартаром, духом безодні. — Афродіта витягнула золоту майку, розшиту блискітками. — Ні... у цьому я матиму сміховинний вигляд.

— Ти? — Пайпер ніяково розсміялася. — Ти не здатна виглядати не бездоганно.

— Ти люб’язна, — відповіла Афродіта. — Але справжня краса в тому, щоб знайти те, що тобі пасує, у чому ти виглядаєш найбільш природно. Щоб бути бездоганною, потрібно почуватися бездоганною — намагатися не бути тим, чим ти не є. Для богині це особливо важко. Ми так легко змінюємося.

— Тато вважав тебе бездоганною, — голос Пайпер затремтів. — Він так і не забув тебе.

Погляд Афродіти став віддаленим.

— Так... Трістан. О, він був неймовірним. Такий ніжний і добрий, веселий і вродливий. Однак усередині нього було стільки суму.

— Ми можемо не говорити про нього в минулому часі?

— Вибач, люба. Я не хотіла йти від твого батька, авжеж. Це завжди так важко, але це було на краще. Коли б він з’ясував, хто я насправді...

— Стривай, він не знав, що ти богиня?

— Авжеж ні. — Голос Афродіти здавався ображеним. — Я би так не вчинила з ним. Багатьом смертним змиритися з цим занадто важко. Це може зруйнувати їм життя! Запитай у свого друга Джейсона — милий хлопчик, до речі. Його бідолашна мати втратила голову, коли дізналась, що закохалась у Зевса. Ні, було набагато ліпше, щоб Трістан уважав мене смертною жінкою, яка покинула його без пояснень. Краще гірко-радісні спогади, ніж безсмертна недосяжна богиня. А це підводить мене до суті справи...

Вона розгорнула долоню і показала Пайпер блискучу скляну пляшечку з рожевою рідиною.

— Це зілля Медеї. Стирає тільки недавні спогади. Коли врятуєш батька, якщо врятуєш, дай йому це.

Пайпер не могла повірити в те, що чує.

— Хочеш, щоб я одурманила тата? Хочеш, щоб я змусила його забути, через що він пройшов?

Афродіта здійняла пляшечку. Рідина відкинула рожеве сяйво на її обличчя.

— Твій батько поводиться впевнено, Пайпер, але живе на межі двох світів. Він усе життя намагався зректися старих казок про богів і духів, і тієї ж миті боїться, що вони виявляться правдиві. Він боїться того, що відмовився від важливої частини себе, і колись це його зламає. Зараз його схопив велетень. Він живе в кошмарі. Навіть якщо він вціліє... якщо йому доведеться провести решту свого життя із цими спогадами, знаючи, що боги і духи ходять по землі, — це його знищить. Саме на це сподіваються наші вороги.

Пайпер хотілось крикнути, що Афродіта помиляється. Її тато був найсильнішою людиною з усіх, кого вона знала. Пайпер ніколи б не забрала його спогадів, як вчинила Гера з Джейсоном.

Та чомусь вона більше не могла гніватись на Афро- діту. Вона пригадала, що сказав тато місяці тому, на узбережжі Біг Сура: «Коли б я справді вірив у Країну привидів, чи духів тварин, чи грецьких богів... що ж, не думаю, що міг би спати вночі. Я би завжди шукав винних».

Тепер шукати винних хотіла й Пайпер.

— Хто вона? — запитала Пайпер. — Та, що керує велетнями?

Афродіта зморщила губи. Вона пішла до наступного стелажа, на якому висіли розбиті обладунки і рвані тоги, але Афродіта проглянула їх, наче дизайнерський одяг.

— У тебе сильна воля, — задумливо промовила вона. — Серед богів мене не дуже поважають. Над моїми дітьми насміхаються. Їх уважають самовдоволеними й обмеженими.

— Деякі з них такі і є.

Афродіта розсміялась.

— Твоя правда. Можливо, і я самовдоволена та обмежена, інколи. Дівчатам це можна пробачити. О, ця гарна. — Вона взяла підгорілий і заплямований бронзовий обладунок і піднесла його Пайпер подивитись. — Ні?

— Ні, — відповіла Пайпер. — Ти збираєшся відповідати на моє запитання?

— Терпіння, люба, — промовила богиня. — Я веду до того, що любов — наймогутніший стимул у світі. Вона спонукає смертних до величі. Найшляхетніші і найхоробріші вчинки здійснюються заради кохання.

Пайпер дістала свій кинджал і подивилась на дзеркальний клинок.

— На кшталт Єлени, яка розпочала Троянську війну?

— Ах, Катоптріс. — Афродіта усміхнулась. — Я