Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

Розділ 22. Болота

 

Великі лапаті сніжинки падали з неба, торкалися шкіри й миттєво танули, стікаючи студеними швидкими краплями за комір.

Болото, сковане зверху тонким шаром криги, здавалося найбільш мирним та безпечним місцем з-поміж всіх, що їм довелося відвідати за ці два з лишнім цикли. Жовтолист змінився листопаднем, ще трохи й Морена вступить у права, а разом з нею прийде й справжня зима.

Щойно вдарили перші морози, як листя на деревах осипалось. Траву й до того било інієм, але коли сніг вкриє землю, доведеться скормити сінники коням, а самим спати на землі чи шукати крите місце.

Індгарт кутався в зелений каптан із золотавими нашивками й дув на руки.

— От треба було зимі прийти зараз? Не можна було почекати бодай коли ми з Болота вийдемо й доплентаємося до станції саламандровиків?!

— Не бурчи наче стара квочка, — в тон йому відповів Антаїр. — Тобі не личить.

Вампіри, певне, не відчували холоду, бо якщо із них з Індгартом можна робити свіжоморожені ласощі на кісточці, то він виглядав так, наче зібрався на прогулянку піщаним пляжем перед Великою Водою.

— Я б сказав, що не личить тобі, але у нас перемир’я.

— Рада це чути! — кинула Арніка, спускаючи напівпорожні в’юки з Ромашки. — Якщо у вас перемир’я, не могли б ви й сказати, як хоч той опал виглядає? Й де його, в біса, шукати? А то мені цей ліс не те що мертвий, він мені однаковий що з-під хвоста, що з гриви, а тих, хто принесе нам камінчика на шовковій подушечці я якось, знаєте, не бачу.

— Ну й слова у тебе, дівко, цурайся! Мий язика з пополом, — Індгарт вдавано жахнувся й притиснув долоні до грудей. — А опал мерехтливий, як небосяй на півночі.

— Та ну тебе, — відмахнулась Арніка, витираючи руки об дорожнього плаща. Індгарт тихо розсміявся.

Болота зустріли їх не скрекотінням жаб і клекотом чаплій, як вона уявляла, а рипінням всохлих дерев та тріскотом молодої ще криги під ногами. В повітрі застигнув запах тини в перемішку з гниллю. Ґрунт, хоч і підмерзлий, але все ще м’який скоро змінився топами. Вони йшли слід у слід, по одному перестрибуючи з купини на купину: спершу Антаїр, потім Арніка і замикав колону Індгарт.

Коней залишили під великою всохлою вербою — не вистачало ще, щоб в болоті зщезли.

— І оце тут ми маємо відшукати цей ваш небосяй? — запитала Арніка, гидливо спостерігаючи, як на поділі плаща розповзалася брудна пляма — з-під ніг Антаїра чвіркнуло.

— У Храмі сказали, що камінь десь в самому серці біля коренів Запліснявілого дерева, — не зводячи погляду з доріжки, відповів Індгарт.

— Коли ти встигнув в Храмі побувати?

— Ти спала, а Їр чергував, — байдуже відповів Індгарт. — До мене прислали Мовчазного й запросили. От жриця й сказала, що скоріше за все, це буде там. Зима близько все-таки, болотяниці вже у сплячку впали. А стерегти реліквію має хтось.

— Це, звісно, чудово, що жреці знають так багато про реліквії навіть не свого народу, — відізвалась Арніка, слідуючи за Антаїром — той уже відійшов на добрі півтора аршини, — але як його знайти? Камінь дрібний, а Болото он яке.

Сказавши це, вона відвернулась й указала рукою на болото. Скільки ставало погляду видно лише сухі кущі, гілки з повалених віками дерев та груди вкритого першим снігом багна. Тільки одне дерево посередині, вкрите пліснявою й мохом, здавалося незайманим часом. У всілякому випадку, воно залишилося стояти.

Колись це мав би бути могутній дуб, який міг під своєю кроною приховати добру сотню хоробрих і не дуже мисливців за скарбами Мінотавра, про які ходили легенди далеко за межами Сермізу. Зараз же під його гілками ховалась лише груда сірих, обтесаних часом і вітром каменів, де-не-де побитих тріщинами й вкритими перетрухлим шумом.

— Ну що, — Арніка кивнула в бік дерева, — шукаймо?

Наступну четверть оберту вони снували навколо всохлого дубу в пошуках чогось бодай трохи схожого на сяючий чи переливчастий камінь. Але під руку окрім водоростей потрапляв лише щебінь та обточена водою галька.

Індгарт з Антаїром пішли обшукувати ближче до кореня, вона ж бо снувала довкола. Кірка льоду сформувалась тонка і неприємно хрустіла під черевиками, ноги грузнули у в’язкому багнові й неприємно чвакали при спробі зробити крок.

Арніка вдивлялась собі під ноги, але її власна ж тінь застувала вигляд. Десь поруч пролунав гуркіт. Спершу Арніці здалося, що вона оглухла, але потім Індгарт голосно вилаявся.

— От лярва! Он як за сто сімдесят шість кругів ніхто не спер ці камінці! — він потирав ударене плече й намагався підвестися на ноги з допомогою Антаїра.

— Що сталося?

— Здається, камінчика ми знайшли, — відповів Антаїр.

— Тільки от узяти його в мене не вийшло.

— Може у Арніки вдасться.

Дівчина знизала плечами, підійшла ближче й перевела погляд туди, куди кивком указав Індгарт. Там, над самим болотом, глибоко в коренях дубу тьмяно виблискував зеленими, жовтими й синіми блискітками невеликий напівпрозорий камінь.

— Може на них якісь охоронні чари і тільки конкретна людина може їх взяти?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍