Рія Вайсен - Перехресниця Долі, Рія Вайсен

— А ти не така дурна, як я думав.

— Циць, — шикнув Індгарт, — називати Арніку дурною окрім викладачів можу тільки я.

— Виписав собі монополію? — коротко розсміявся Антаїр.

— Так, королівським указом.

— Я у тобі й не сумнівався.

— Ну, ви продовжуйте залицятися один до одного, а я все ж спробую, — сказала Арніка, розплутуючи шнурки й знімаючи плаща.

Холод відразу налив кістки й вибив подих. Кинувши плаща Антаїру в руки, вона тримаючись за покручені, вивернуті під неймовірними кутами корені, обережно просунулась всередину. Ніжне світіння ставало яскравішим з кожною долонею, воно оволодівало нею, манило. Десь усередині проснулось бажання доторкнутися вабної поверхні, щоб вона опалила пальці. В тому, що вона гаряча й буде опікати, не виникало сумніву. Не відриваючи погляду від сяючої реліквії, Арніка сунула далі.

Руки почало зводити від напруги, одяг намокнув й неприємно липнув до шкіри. Холод стискав голову, тіснота давила на плечі, волосся лізло в очі. Арніка пролізла в розщілину між коренями по стегна, коли нарешті змогла дотягнутися до теплої гладкої поверхні.

— Є! — крикнула вона назад. — Він у мене!

— Вилазь звідти, — крикнув у відповідь Індгарт, аж багно затремтіло.

— Зараз, це не так легко.

В розколині було надто тісно, щоб повернутися, а повзти задки, тримаючи камінь не надто зручно. Арніка уперлась правим ліктем в коренище й поклала камінь до рота. Вона сподівалась, що ніякої зарази від магічного каменю, що провалявся в болоті майже два стокружжя не підхопить. Упираючись руками в корені, а колінами у в’язку мокру землю, вона позадкувала до виходу.

Розщелина ширшала, залишилося пролізти ще з лікоть, коли рука сприснула й провалилась під воду. Пальці торкнулись чогось м’якого й слизького. Мить і кість скувало таким болем, що аж з очей полилися сльози. Арніка сильніше стиснула зуби й втягнула носом повітря. Потягнула руку на себе, м’який обруч навколо кісті стискався, пальці горіли вогнем. Вона відпустила другу руку й упала лицем на багно й застогнала, в очах застрибали зірочки.

Як-небудь просунувши праву руку до стегна, Арніка нащупала руків’я кинджала. Він ковзнув до руки наче рідний. Вдихнула побільше повітря й опустила в болото другу руку. Кісті знову торкнулося щось м’яке.

Арніка наткнулась на округлий мішечок пухирчатки, м’ясоїдної болотної рослини. Її рука вище кісті була повністю захоплена нею. Рослина вже починала переварювати ліву. Арніка провернула кинджал в руці, нащупала тоненьку пуповину стебельця, підставила лезо під самий корінь й перерізала його. Тиск на кість одразу зник, а м’який рот-шлунок рослини ковзнув з опеченої шкіри.

— Де ти там? — з-заду долетів голос Індгарта.

— Ліу-у, — ледь стримуючи сльози, відізвалась крізь зуби Арніка.

— Що?

— Та ліу-у йа, ліу-у!

Вона висмикнула пекучу руку з води й обережно, намагаючись не торкатися ушкодженою шкірою дерева, вилізла з розщелини.

— Тебе там що, Водяний зваблював? — щойно вона дістала з рота камінь й простягнула його здоровою рукою Антаїру, запитав Індгарт.

— Так, — огризнулась дівчина, колихаючи зранену кість, — а ще водяниці, болотяниці й русалки разом з ним.

— Русалки в болотах не водяться, — заперечив Індгарт.

— Зате пухирчатки-переростки водяться, — вона помахала перед ним вкритою пухирями долонею. Шкіру все ще пекло. Личило б обробити, аби не занести зарази.

— Біс, — сплюнув Антаїр.

— Як вилазила провалилась рука. Зараз омию й зцілюся, — відмахнулась Арніка. — Індгарте, злий з фляги, рана перед чарами має бути чиста.

— Арніко… — почав було Антаїр, але Індгарт на нього так зиркнув, що холодно стало не тільки від вітру, що досі бив по спині.

— А, так, — всередині все оніміло від його слів. — Я й забулась вже. Підлатаєш мене, Інде?

— Я не знахар, — заперечив він, схиляючи флягу над опаленою шкірою.

— Я теж не чармедичка, але на травах розуміюся, — заперечила вона й засичала, коли вода торкнулась круглих опечених ран. Пекло нестерпно, але краще так, ніж рани загниються й тоді навіть справжні чармедики можуть не допомогти. — Антаїре, візьми в мене в сумці порошок щитолисника й ромашку. Змішай їх.

Вампір кивнув й опустився навпочіпки поруч, запустив правицю в один з настегнових клунків. Пухирчатка рослина наче й не шкідлива, але від дорослої особини втекти складно: дорослий пухир може всмоктати жертву розміром з оленя, якби ті водились на Болотах. Їй пощастило, що цей пухирчик виявився підлітком. Їх отрута ще досить слабка.

— Так, добре, — кивнула вона, коли Антаїр показав мені їй невеликі підписані вихрастим почерком склянки. — Тепер висип порівну того й іншого собі на долоню, перемішай. Візьми в Індгарта мою флягу. Злий з неї майже всю воду, там небагато осталось.

— Ти певна? Нам ще їхати далеченько до Рудників, — блакитні очі з сумнівом роздивлялися її перемащене в багнові обличчя.

— Ми їдемо не до Рудників, — вклинився Індгарт. — Я довбав снувати як неприкаяний ще півтора цикли. Туди їхати довше, ніж ми вже в дорозі. Та й зима близько. Ми доберемося туди на саламандрах. І хай би що не казали, але снувати Континентом на конях я погодився лише заради Арніки. І чим це для неї обертається щоразу?