Ольга Соболєва - Казки Чаробору, Ольга Соболєва

Розділ 21

Ярослава вже зібралася кликати на допомогу, як води Тропки різко втратили золотисті відблиски, після чого сколихнулися і звідти виринула голова Матвія.

Жадібно хапаючи ротом повітря, хлопець поплив до берега і, абияк вибравшись із води за допомогою Ярослави, плюхнувся на пісок. Зрештою віддихавшись, він запитав:

- Що це було? І чому я опинився у річці?

- А ти не пам'ятаєш? - здивувалася дівчина. Вона озирнулася на Аїру, але тієї і сліду не залишилося.

- Та в мене все, як у тумані, - зізнався Матвій і витрусив воду з вух. – А ти чому мокра?

- Е… - зам'ялася Ярослава. - Ми дуріли і впали у воду, але ти довго не виринав.

- Дивно, я ж добре плаваю, - здивувався співрозмовник.

- Ось і я про те ж саме, - сказала дівчина відразу змінивши тему: - Тебе шукав Івар. Каже, вам скоро у змаганні брати участь, а ти останні дні не тренувався.

- Так, напевно, - зам'явся Матвій, знімаючи та викручуючи сорочку. – А що я загалом робив останні дні? Якось навіть не пам'ятаю.

- Ти перевтомився просто, - поспішила придумати виправдання Ярослава. – Та й спекотно було. Відпочити тобі треба.

- Гаразд, але пізніше. Зараз же піду готуватися до бою, - хлопець підвівся і обтрусив пісок зі штанів. - Прийдеш подивитися?

- Звичайно, - усміхнулася у відповідь дівчина і провела поглядом Матвія, що нарешті прийшов до тями та попрямував убік гуляння.

З хлопцем, здається, все гаразд. Крім, звичайно, легкої амнезії та промоклого одягу. А ось Ярослава мало не збожеволіла від хвилювання. Знала б заздалегідь, що любовні чари так «ефектно» знімаються, то довірила б це завдання Ягинішні або Баюну особисто. На тремтячих ногах дівчина піднялася з піску і подивилася на зіпсовану сорочку – вечір теплий, висохне швидко, але вигляд уже не той. Засмучено зітхнувши, Ярослава ще раз озирнулася навкруги, але русалок так і не знайшла. Нічого, пізніше подякує за допомогу. Підхопивши рюкзачок, дівчина поспішила до ристалища.

 

Навколо арени, засипаної все тим же піском, зібрався справжній натовп. Люди оточили невисоку тинову огорожу та з цікавістю розглядали учасників майбутнього змагання – з дві дюжин хлопців від шістнадцяти до, мабуть, сорока п'яти років. Тим часом Ярослава помітила у натовпі Ореста. Той у відповідь помахав, кличучи знайому до себе. Ледве протиснувшись, дівчина поцікавилася про результати пошуку Хорса.

- Та що його шукати? - знизав плечима чугайстер. – Сам зараз себе видасть, дай тільки мечем розмахнутись.

Ярослава знову оглянула ристалище – учасники вже проходили жеребкування, витягаючи з великої дерев'яної чаші листочки з іменами. Після чого йшли в центр поля до багаття і чекали на противника. Там же їм щось шепотіла Ягинішна і обсипала щіпкою сухих трав. Хлопці, звісно, виглядали переконливо, ніби дружина древнього князя, але погляд Ярослави більше приваблював величезне вогнище посеред арени. Акуратно складені «колодязем» колоди яскраво палахкотіли, висвітлюючи головний символ сьогоднішнього свята – мідне сонце. Акуратно прикріплене на довгу металеву жердину, сонце встромили в центр багаття і тепер воно, ніби справжнє, виблискувало на всю округу.

Пролунав горн, що сповіщав початок змагання, а за ним і перший дзвін металу. Уважно вдивляючись в учасників, дівчина помітила високого смаглявого хлопця, що трохи раніше розмовляв із Орестом.

- Дивись, ось твій знайомий!

- Та не те щоб... - зам'явся чугайстер, але бачачи цікавий погляд Ярослави, пояснив: - Бачилися разок. А так він не місцевий. З далекої Пустоші.

- А це де? – одразу ж поцікавилася дівчина. – Це як Чаробор?

- Так, тільки там, крім скелястих гір і степів, нічого немає. А середня сестра Ягинішни там Хазяйка Самоцвітної гори. Алмаз, тобто ось цей міцний молодець, це її найкращий воїн, - відповів Орест. - Кам'яна людина.

- Справжня? – ойкнула співрозмовниця.

- Більш ніж, - кивнув чугайстер. – Не дарма ж Хазяйка гори постійно майстрів шукає.

- Я навіть не знала, що в Ягинішни сестра є, - здивувалася Ярослава.

- Як це Баюн тобі ще не вибовкав увесь їхній родовід, - хмикнув Орест. – Це середня. А є ще старша. Та, як наша, Хазяйка Перехрестя трьох світів, лише у Срібномор'ї. За очі її прозвали Морською відьмою. З тією краще взагалі не зв'язуватися.

- Ось так новини. А навіщо ж відправляти кам'яного воїна сюди? Це нечесно, він усіх переможе, – хмикнула Ярослава і одразу ж озвучила здогад: – Усіх, крім Хорса! Баюн казав, що навіть від поєдинку з ним можна набути величезної сили. Ось на що вони розраховують!

- Розумна дівчинка, - задоволено кивнув чугайстер.

 

Пролунав перший сигнал поразки, а невдовзі за ним ще кілька. «Повалені» залишали ратне поле під загальні оплески та підбадьорливі вигуки. Деякі з хлопців щасливо посміхалися, інші ж скривджено відмахувалися. Ярослава й не надала б цьому значення, але раптом кілька учасників одночасно зиркнули на дівчину недобрим поглядом. Та так, що в тієї дрижаки по спині пробігли. На жаль, Орест нічого не помітив, а Ярославу це стурбувало. Тих хлопців вона не знала, та й виглядали вони дивно – всі наче на одне обличчя, худорляві та бліді. На додачу до всього оберіг на шиї дівчини різко нагрівся і буквально смикнувся, привертаючи увагу господині. Ярослава пильно озирнулася: впізнати лукавих не склало труднощів, у всіх на шиях висіли практично однакові амулети перетворення. Але знайшлися й такі особистості, що явно належали до нав’їх. Що їх видавало? Зайва блідість, навіть сірість шкіри, поплутане волосся і старі, місцями брудні сорочки. Явно поцуплені, адже більшість мішкувато висіла на тільцях непроханих гостей. Але жоден з них не здавався хоча б віддалено схожим на Чорнобога.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍