Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

Пов’язане з вогнем.

Ах, звісно. Той артефакт, що горів посеред пустелі.

Попереду завиднів двоосібний кехівський патруль, що йшов

серединою вулиці. Розмовляли. Вона не могла вловити окремих

слів, але загальна тональність балачки була весела, святково-розв’язна. Один із двох засміявся. Елві пішла в зустрічному

напрямі. Минаючи її, один із них підніс руку догори, вітальний

жест; Елві автоматично відповіла тим самим. Ген через вулицю

одна з поясанок, Ейрінн її звати, ступила крок за поріг, уздріла

безпеківців і затрималася в сутіні на мить, перш ніж вийти на

осоння. Елві задивилася, як та жінка йде: ледь зависоко

піднесена голова, плечі трохи задалеко відведені назад.

Найпевніше свідчення страху — це спроба його відкинути.

Колись Перша Висадка належала тій жінці…

Елві зайшла до магазину, сподіваючись застати Голдена за

традиційним його столом. Кімната плавала в сутіні, й вона

завмерла на мить, поки очі пристосуються щось бачити. Але там

сидів не Голден, а той, інший чоловік, Еймос Бертон: він їв

брунатну локшину, що пахла сурогатним горохом і кері. В

дальньому кутку сиділа з кимсь у кабіні Лусія Мертон. Коли

лікарка помітила її погляд, Елві вже відвернулася.

Коли вона підійшла ближче, Еймос підвів на неї погляд.

— Я гадала, що капітан Голден… Хотіла поговорити з ним. Про

ті артефакти… в пустелі?

— Щось із тим сталось?

— Та я маю деякі теорії щодо того і гадала, це могло б стати… в

знадобі. «О милий Боже! — подумала вона. — Я лепечу, мов

школярка!» Та дякувати Еймосові, він нічого не завважив, а як і

завважив, то вміло удав, ніби й не.

— Капітан пішов підготувати в’язня до перевезення, —

повідомив Еймос. — Повернеться, десь як сонце сідатиме.

— Гаразд, — мовила Елві. — Це добре. Чи не сказали б ви йому, що я його шукала? На момент його повернення я напевне буду в

своїй хатині. Там він зможе мене застати.

— Я скажу йому.

— Дякую.

Заклавши кулаки в кишені, вона крутнулася йти геть.

Почувалася приниженою, не мавши цілковитої певності, чому

саме так має бути. Вона просто хотіла поділитися якимись

перспективними думками про ті артефакти й місцеві

екосистеми. І нічого не було в цьому недоречного чи там…

— Елві!

Вона здригнулася. Обернулась до того кутка, до тієї кабіни, де

сиділа Лусія Мертон. Там у кріслі аж викручувався Фаєз, махаючи їй руками. Тоді вона глянула на вхідні двері, бажаючи

придумати хоч який-небудь красивий спосіб вислизнути на

вулицю.

— Елві! Підійди, присядь! Випий з нами!

— Звісно, — мовила вона й пішла в той куток, шкодуючи за

кожен крок, що ступала.

На обличчі лікарка Мертон була дуже бліда, під очима синіли

мішки. Елві подумала, що ця жінка або захворіла, або просто

опечалена, переживає якесь горе.

— Лусіє! — привіталась Елві.

— Елві!

— Сядь, сядь, сядь! — наполягав Фаєз. — Ти там стовбичиш, а я

почуваюся недоростком. Не люблю почуватися недоростком!

Елві розтягла свої штани вшир і ковзнула у крісло біля Фаєза.

Його усмішка була пивна й забавна. Лусія дивилася на неї

вибачливим поглядом. «Ти могла б сісти біля мене», — мовби

промовляла вона.

— А ми тут якраз говорили про Фелсію, — сказав Фаєз, а тоді

обернувся до Лусії. — Елві найрозумніша в нашій команді. Я це

серйозно! Чи відомо вам, що саме вона написала першу путню

статтю про цитоплазмічну компутацію? Оце ж вона і є. Сидить

поруч нас.

— Фелсія розповідала мені про вас, — сказала Лусія. — Дякую

вам, що дружите з моєю донькою.

«А твій муж намагався убити мене, — подумала Елві. — Щоночі

ти ділила своє ліжко з чоловіком, який хотів моєї смерті».

— Та прошу, — сказала вона. — Фелсія дуже талановита

дівчина.

— Це правда, — мовила Лусія. — І Бог свідок, як я намагалася

відговорити її, щоб не ставала лікарем.

— Ви сподівалися, що вона лишиться тут? — запитала Елві

дивно ламким і для неї самої голосом.

— Ба ні, зовсім ні! — засміялась Лусія. — Те, що вона покидає

цю планету, це єдина добра подія за весь час, відколи ми