Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

прибули сюди. Ото тільки що я потерпаю: чи не тому, що я цим

займаюсь, і їй забажалося це робити? Ліпше було б, якби

знайшла вона свій власний шлях.

— Довга дорога до Місяця, — сказав Фаєз. — Тобто я хотів

сказати, що я пройшов п’ять великих курсів науки, поки

полюбив геогідравліку. А збирався стати броварем. Тільки уявіть

собі!

— Так! — в один голос вимовили Елві й Лусія. Елві мимоволі

усміхнулася. Лусія підвелась.

— Маю піти забрати Яцека.

— З ним усе гаразд? — спитала Елві. Рефлекторно. Звичка, вироб лена етикетом. Запитання ще й не злетіло з її уст, як вона

побажала забрати його назад. Лікарка сумно усміхнулась.

— Десь так, як того можна сподіватися, — мовила вона. —

Сьогодні його батько відлітає.

«В’язнем на “Росинанті”», — подумала Елві, але не сказала

нічого.

— Ваші гроші хороші, але тут вони не гроші, — сказав Фаєз. —

Це за мною.

— Дякую, докторе Саркісе.

— Фаєзе. Звіть мене Фаєзом. Усі так мене звуть.

Лусія попрощалася кивком голови і вийшла з бару. Фаєз

труснув головою і потягнувся, сягнувши правицею за плечі Елві.

То вона пересіла чимдалі від нього.

— Що в дідька ти тут робиш? — запитала вона.

— Що роблю я? Ти вважаєш: питання в цьому?

— Ти ж знаєш, що її чоловік…

— Анічогісінько я не знаю, Елві. Як і ти. Я багатий на всякі

інтерпретації, але вбогий даними, геть як і ти сама.

— Ти вважаєш… гадаєш, це не…

— Я гадаю, що той будинок був повен терористів, а Мертрі

умертвив їх, чим порятував нас. Однак це ж тільки те, що я

гадаю. А ще я думаю, що чим краще місцеві знатимуть і

любитимуть мене, тим менша ймовірність того, що з мене

здеруть скальп під час наступного повстання. І… і що є

цивілізація, якщо це не люди, які розмовляють одне з одним за

келихом проклятого Богом пива? — виголосив Фаєз та й схилив

голову собі на плече. — Чи ж не правда моя?

— Як довбане А, — відповів йому Еймос. — Оце ж воно і є, хоч

би що ти там варнякав.

— Слушно, — визнав Фаєз.

— А ось тобі й Бе: ти нализався.

— Та п’ю-п’ю, і вже й не годиночку, — і це визнав Фаєз. —

Випив по келишку чи не з третиною населення цього дупла чи

то дупи цієї. І ось що я хотів би знати: де всіх вас дідьки носять, поки я тут миротворством займаюсь?

На якусь мить і вона розгледіла його страх. Його видавав кут

нахилу Фаєзової щелепи й те, як він косує приплющеними

очима ліворуч, уникаючи її погляду. Невже це той самий Фаєз, що міг сміятися з усього, хай там якого трагічного?

Переляканий мало не до безумства. Та й як тут не перелякатися?

Закинуті за мільярди кліків від рідної домівки на планету, якої

вони не розуміють, закинуті у війну, що вже перенищила стільки

люду з обох боків… І як воно химерно, але й очевидно, що саме

перемога їхньої сторони — над без іменними, безликими

вбивцями, ідентифікованими як такі й убитими чи ув’язненими

— що саме вона викликала цю паніку!

Отже, Фаєз чекав. Чекав на наступну ескалацію. Що загубиться

й другий черевик. Він хапався за що завгодно, вишукуючи або

якийсь контроль, або надію на щось таке — претензію на

існування. Елві це збагнула, бо й сама переживала те саме, і

тільки не усвідомлювала цього, поки не побачила в комусь

іншому.

Він насупився на стільницю, а тоді погляд його поволі

поплинув догори, аби стрітися з її очима.

— А ти що тут робиш?

— Як сам бачиш: сиджу з тобою, — відказала.

«Дожидаю втрати й другого черевика».

Розділ двадцять перший. Басія

Басія стояв на краю посадкової зони, а змокрілі від його поту

сталеві кайданки розтирали шкіру на його зап’ястях. Мертрі

наполіг, щоб, поки Басія не опиниться поза межами планети, на

нього були надягнуті отакі запобіжні засоби, хоча ключі від

кайданок передав Еймосові, а той здоровило запевнив Басію, що

його розкують, хай-но «Росинант» підніметься у повітря. Тож це

стало ще