Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

Ілуса того, що Мертрі може накидати їм свою волю, а отже, й

залюбки вдаватиметься до цього. Джим Голден усе ще

силкувався грати роль миротворця, то й пристав на накладення

на в’язня стримувальних засобів — в обмін на відпущення Басії

під капітанів контроль, без будь-яких подальших погроз чи

звинувачень. А Басія розумів, чому всі роблять те, що роблять.

Одначе приниження від того не ставало меншим.

Лусія з Яцеком стояли поруч нього, чекаючи, поки

приземлиться «Росинант». Яцек стояв, спиною притиснувшись

до батькового живота, а скуті Басіїні руки лежали на синових

плечах. Рука його дружини, тримаючи його руку, також лежала

на плечах Яцека. Усі троє торкалися одне одного. Він намагався

наснажитися цим. Силкувався закарбувати в пам’яті відчуття, що дружина з сином перебувають поруч. Але душею передчував

жахливе: що це ж востаннє Лусія торкається його руки. А ще

переживав і полегшення й печаль від того, що вже пішла від них

Фелсія. І як погано, що син, надто малий ще, аби збагнути, що

все це означає, мусить бачити його закутого в кайдани! Він би не

витримав, щоб його дочка, розумниця й красуня, уздріла його в

такому вигляді…

Всі інші мешканці містечка — чоловіки й жінки, поруч яких він

жив, ділячи з ними і повітря, й воду, і печаль, і лють, — уникли

цього спектаклю його вивезення геть, от ніби його провина була

якоюсь такою хворобою, що й вони могли б нею заразитися.

Став для них чужим чужаницею. Чи не ліпше було б, аби вони

звинуватили його?

«Я хотів тільки волі для себе. Тільки й хотів, щоб моя родина

була зі мною, а не втратити ще одне дитя, віддавши їм». Він був

просто приголомшений — аж серце йому боліло від того, що, як

з’ясувалося, це ж він забагато просив у Всесвіту.

Еймос, номінальний його конвоїр, стояв на шанобливій

відстані від їх трьох, згорнувши руки на грудях і задивившись на

небо. Даючи родині простір, щоб попрощалися. Голден стояв

біля Мертрі й Керол — владний тріумвірат на Ілусі. Вони не

дивились одне на одного. Голден і Керол були там лише для

того, щоб прикрити справжній стан речей: що, власне, один лиш

Мертрі є тут реальна влада, а вони — тільки статисти при його

одноосібному ухваленні рішень. А Басіїне життя було тільки

розмінною монетою в їхніх політичних іграх. Більш нічим.

— Ще парочку хвилин, шефе! — сказав Еймос. А за мить і

загриміло-загуркотіло з великої висоти. «Росинант», швидше

звуку пронизуючи атмосферу, спускався на них, мов ангел

Страшного суду.

От мов діялося щось нереальне.

— Я щасливий, що цієї хвилини ви двоє тут зі мною, — сказав

він Лусії. І це була щира правда.

— Знайди спосіб, щоб вернутися до нас! — мовила вона.

— Не знаю, чим я можу тут зарадити.

— Зна-йди спо-сіб! — повторила вона, наголошуючи кожен

склад цих двох слів. — Зроби це, Басіє. Не дай мені постаріти

самій у цьому світі.

Якась мов грудомаха застрягла Басії в горлянці, болісно

стиснувся йому шлунок.

— Якщо тобі треба буде знайти когось…

— Я вже знайшла когось, — урвала його Лусія. — А зараз тому

комусь треба знайти спосіб, як повернутися назад, до мене.

Басія більше й не зважився покластися на свій язик. Боявся: як

розтулить рота — заридає. Не хотів, щоб це побачив Мертрі. Тож

він лиш обійняв своїми закутими руками Лусію і так стис, що

обом їм віддих забило.

— Вернись! — шепнула вона йому востаннє. Бо все, що вона

могла б сказати ще, потонуло б у ревищі посадки «Росинанта».

Налетіла стіна пилюги, жалячи Басіїну шию. Лусія притислася

обличчям до його грудей, а Яцек обхопив його спину.

— Пора! — крикнув йому Еймос.

Басія випустив Лусію зі своїх обіймів, востаннє пригорнув

свого хлопчика до грудей — чи не востаннє в житті? — й

відвернувся від них обох, аби піднятися на борт своєї в’язниці.

— Ласкаво просимо на борт, пане Мертоне! — сказала йому

висока, гарна жінка, коли відчинилися двері внутрішнього

шлюзу. На ній був простий сіро-чорний спортивний костюм, а

над нагрудною кишенькою вишите