Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

Наґата, старша помічниця капітана «Росинанта». Її довгі чорні

коси були стягнуті в «конячий хвіст». Таку зачіску носила й

Фелсія, ще як підлітком була. Але для Наомі то був радше

функціональний, а не естетичний вибір. Була вона без зброї, то

Басії стало трохи легше на душі.

Він подав їй ключа від своїх кайданок, і вона їх повідмикала.

— Будь ласка, звіть мене Басією! — попросив він, коли вона це

робила. — Я простий зварник. Ніхто й ніколи не звав мене

«містером Мертоном».

— Зварник? — перепитала Наомі. Це слово не прозвучало як

комплімент в її устах. Вона зняла кайданки з його рук, скрутила

їх у клубок і поклала до шафки. Дисципліна на борту космічного

корабля, де будь-який незакріплений предмет міг під час

маневрів стати гарматнем. — Вічно на нашій шиї висить цілий

список ремонтних робіт!

Приміщення, де вони стояли, з вигляду було мов якась комора, покладена на бік. Шафки за шафками, і всі лежали, розміщені

паралельно, а не вертикально, до планетної поверхні, і в кожній

стінці видніло по лючку, а через підлогу тяглося щось мов така

собі драбина. Наомі постукала по панелі однієї стінки й сказала:

— Ми прив’яжемося тут, Алексе, а ти хутко підніми нас із цієї

кулі порохняної, поки мені колінця не попухли!

Їй відгукнувся безтілесний голос із гугнявим призвуком

марсіянської Долини Маринера:

— Гарá, босячко! Тридцять клаців — і підскок, то ви

прив’яжіться.

Наомі потягла за ремінь, що лежав на підлозі, — й

розгорнулося щось мов сидіння. Воно було так сконструйоване, щоб людина мусила лягти на підлогу й то тільки на спину, аби

сідниці опинились на сидінні. Разом із ним розгорнулося й

чимало всякого реміняччя. Вона показала Басії на ще один

ремінь на підлозі й сказала:

— Краще буде, якщо й ви прив’яжетесь отут. Злет за тридцять

секунд.

Басія видобув і собі сидіння й незграбно влігся на підлогу, а

тоді витягнув ще й купу ремінців. Наомі допомогла йому

примоцюватись.

Тут той самий марсіянський голос почав відлік від п’яти, й

підлога накренилась, бо корабель злітав. Почався якийсь

спантеличливий крутіж, і підлога стала стіною за плечима Басії, а сам він опинився у сидячому положенні на тій подушці, яку

допіру собі витягнув. І подякував він своїм ременям, що

утримали його на місці.

Тоді десь у днищі корабля заревів якийсь велет, і невидима

рука вдавила Басію в його сидіння.

— Вибачте! — мовила Наомі дивно зміненим тремким голосом: того трему надало їй гуркотіння корабля. — Наш Алекс — пілот

із давнім бойовим стажем, і літає він тільки на повній

швидкості.

Як і щоразу, коли доводилося злітати вгору з гравітаційного

колодязя, Басія зчудувався, що все відбулося так швидко. Лише

кілька хвилин чавлячого тяжіння та ревища двигунів — і вже, майже без переходу, ти опинився посеред тиші, а реміняччя

тримає тебе, щоб не заплив бозна-куди.

— От і все! — оголосила Наомі, почавши розщібатися. — Ще

можуть статися кілька поштовхів, коли Алекс маневруватиме, щоб вивести нас на потрібну йому орбіту, але оті жовті вогники

на стіні поморгають нам за п’ятнадцять секунд до будь-якого

ривка, й тоді хапайся за ремінь і тримайся!

— А хто я тут: в’язень? — запитав Басія.

— Що-що?

— Я просто хочу знати, як воно тут спрацьовує. Чи мене

обмежено якоюсь моєю кімнаткою? Чи є тут камера для

арештанта абощо?

Наомі поплавала якусь мить, витріщаючись на нього та

морщачи лоба, от наче була щиро спантеличена цим його

запитанням.

— А що, ви — поганий хлоп?

— Поганий хлоп?

— Чи ви збираєтеся завдати комусь шкоди на цьому кораблі?

Понищити нашу власність? Красти якісь речі?

— Аж ніяк не збираюсь, — запевнив Басія.

— Бо я чула таке, ніби ви відвернулися від своїх друзів, аби

врятувати життя нашому капітанові.

На мить Басія відчув щось мов запаморочення, а тоді