Джеймс С. А. Корі - На згарищi Сiболи, Джеймс С. А. Корі

гордість чи то натяк на неї. А тоді пригадав, як потрясло його

падіння того важкого шатла, й мов знову пролунав Купів голос:

«Ми всі пам’ятаємо, хто гахнув по тій кнопці!» І похитав

головою.

«Ви — поганий хлоп?»

Наомі Наґата чекала, щоб він заговорив, щось пояснив, а в

нього не знаходилося слів і для всієї його вини, й для ганьби, й

для гніву та скорботи. То за хвилину вона підняла зціпленого

кулака вгору — фізичний синонім у поясан кивка згоди. Він

відповів тим, що підніс свого кулака догори.

— Будьте як удома. — Вона показала на люк, що був праворуч

від нього. — Там ніс корабля. Туди — палуби залоги й камбуз.

Камбуз відчинений повсякчас. Маємо й приготовану спеціально

для вас кабіну, вона крихітна, але тільки ваша. Якщо йтимете до

носа й наскочите на машинну залу, то це вже ви задалеко

забрели. З міркувань безпеки не потикайтесь до машинної зали

чи до техніки взагалі.

— Добре, обіцяю.

— Не обіцяйте, а просто не ходіть туди і край. Протилежний

шлях, — вона показала ліворуч від нього, — приведе вас до

палуби оперативного відділу. Якщо забажаєте — можете сходити

туди, але не чіпайте там нічого, якщо тільки ми не попросимо

вас.

— Гаразд.

— Зараз я йду туди. Запрошую і вас прогулятися.

— Добре.

На якусь мить Наомі задивилася на нього, й вираз на її обличчі

був незбагненний.

— А знаєте, ви не перший такий у нас.

— Не перший?

— Не перший транспортований в’язень, — пояснила Наомі. —

У Джима пунктик стосовно справедливих судів. Це означає, що

ми час від часу беремо когось на борт, аби приставити до суду, навіть якщо краще б його випхнути в люк, а записи про нього

щоб загадково зникли.

Басія не втримався і таки зиркнув нервово на дверцята люка.

— Гаразд.

— А ще, — провадила вона, — ви перший, на моїй пам’яті, за

кого він особливо просив, щоб я ставилася до нього чемно.

— Він справді просив?

— Він у боргу перед вами. Та й я також, — мовила Наомі, а тоді

рухом «Ви перший!» — показала на трап, що вів до люка в стелі.

Басія підтягнувся до люка, й ляда заскиглила, відчиняючись.

Наомі підтяглася слідом за ним. — Тож ви можете

розпружитись. Але оця ваша гримаса переляканої миші в пастці

ще доведе мене до відчаю.

— Окей.

— І все ще те саме!

Палуба над зоною комор і люків була чималим приміщенням, де було повно крісел на шарнірах, умонтованих у стіни екранів

та пультів управління. Примоцьований до одного з крісел сидів

темношкірий чоловік із поріділою чорнявою чуприною і

типовим для людей середнього віку пивним животом. Коли

вони запливли до зали, він обернувся до них.

— Усе гаразд? — запитав він Наомі. То він був джерелом голосу

Долини Маринера.

— Начебто, — сказала Наомі й, штовхнувши Басію в

найближче крісло, прив’язала його ременями безпеки. А він

дозволяв, щоб це робилося, почуваючись, мов мале дитя, з яким

носиться-возиться його мама. — Не мала й хвилини, щоб

побачитися з Джимом. Він хотів, щоб я забрала цього чоловіка з

поверхні якомога швидше.

— Ну, та й мені не кортіло длятися там довше.

— Авжеж. Ці ще гравітаційні колодязі! — аж здригнулася

Наомі. — Не уявляю, як люди витримують там, на дні.

— А я більше думав про всіх отих жуків, що там оживають. Від

моменту останньої перевірки я зафіксував іще п’ять

енергетичних сплесків.

— Я намагалася не думати про них.

— Ти мала б забрати й Голдена з Еймосом, — дорікнув Алекс. —

Та й усіх інших, хто ще не всі клепки посіяв.

— Ти стеж за подіями. Хай-но вискочить щось недалечко від

них, вони повинні дізнатися про це негайно!

Щойно Наомі ув’язала Басію в його кріслі, так хутенько й

фуркнула до іншого крісла і сама в нім примоцювалася. І ну

викликати різні екрани та виклацувати на клавіатурах так

швидко, що Басія не встигав за нею очима, й, отак-о працюючи, знай перемовлялася з тим марсіянином.

— Алексе!