Іларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк

скаже: «Всеріться, но включіть!» Тільки він не вовк, ваш Захар. Бо найбільший його гріх, знаєте який? — дільничний презирливо скривився. — Зависть! Не самий солідний грішок, да?

— Овечий, — кивнув Андрій. — Овечий гріх.

Розділ 49

Овечий гріх

Незнайомець чекав Захара в «Мінотаврі».

Зал був порожній. Через дощ надворі здавалося, наче вже впали сутінки, хоча насправді був полудень. Захар увійшов і заходився боротися зі зламаною парасолею, що не хотіла складатися. Незнайомець терпляче чекав, дивлячись на нього з глибини залу. На ньому був мокрий від дощу червоний плащ, з якого накрапала вже ціла калюжа, але він чомусь вирішив не знімати його, а лише розстібнув, і поли звисали на обидва боки, нагадуючи мантію.

— День добрий, — привітався Захар і зупинився. — Ви мені дзвонили…

— А де Леонід, брат твій? — замість привітання запитав незнайомець.

— Льоня загинув… — Захар змінився на лиці й ураз наче зчорнів. — Недавно…

Незнайомець скривився.

— Ну що за текст… Не знаю, чи я сторож брата свого! — ось правильна відповідь.

Захар, остаточно збитий із пантелику, невпевнено озирнувся.

— Я вибачаюся… Я з приводу документів, які ви знайшли… — він знову озирнувся, але в кав’ярні, крім них двох, нікого не було. — Це ж ви дзвонили?

— Та ви сідайте, Захарію Михайловичу, — мовив незнайомець. — Усе тут, усе на місці. Паспорт Леоніда Науменка, ще якісь документи… Можете подивитися.

І він видобув із-під плаща картонну теку в кавових патьоках.

Захар, що допіру вмостився, підскочив, перекинувши стілець. Течка справила на нього таке враження, наче якби незнайомець виклав на стіл розлючену степову гадюку.

— Де ви… Де ви це взяли?

— У річці. Люблю, знаєте, вийти на човні… Не завжди навіть порибалити, а просто собі… Аж бачу — пливе!

Мовивши це, він відкрив теку. Нагорі лежав паспорт у дурнуватій пластиковій обгортці, яку Захар дуже добре знав.

— І звідкіля тут паспорт… — здавлено вичавив він. — Я Льониного паспорта і в руках не тримав… А тут ви дзвоните…

Захар повільно, наче боячись обпалитися, взяв паспорт і розгорнув. Із першої сторінки йому всміхнувся геть іще зелений, вісімнадцятирічний молодший брат.

— Ну, моє діло віддати, а там уже розбирайтеся. Цікаво, звісно, запитати, що за моторошні фотографії… Але — не пхатиму носа у ваші справи. Як і домовлялися, невеликої винагороди буде достатньо.

— Заберіть її! — раптом скрикнув, майже залементував Захар, що й досі стояв коло перекинутого стільця. — Я вам заплачу, тільки заберіть цю чортову папку! Можете викинути! Що завгодно робіть…

— Ні-ні-ні, так не піде! Ваша тека, ви й забирайте. Чи я оце дурно їхав… До речі, чому ви її не спалили? Усі палять. А ви додумалися — в річку викинули!

Захар вирячився на незнайомця, як на привида. Не відводячи очей, він підняв стілець і знову сів. Чоловік у Червоному плащі всміхався.

— З чого це ви взяли, що я її викинув? — насторожено запитав він.

Незнайомець подався вперед і жестом запропонував Захарові нахилитися ближче.

— Тому що викидати таке ви б нікому сторонньому не доручили. Якщо ви розумієте, про що я.

Захар не розумів. Він спохмурнів, витріщаючись на Чоловіка в Червоному, і здавалося, що як прислухатися, можна розчути, як тріщать електричні розряди у нього в голові. А тоді раптом випростався, підсунув до себе теку, швидким рухом вийняв моторошні світлини і поклав на стіл зображеннями вниз, наче боявся зустрітися поглядом. У теці лишився тільки якийсь журнал. Захар повільно, наче не вірив очам, дістав його. Вуста стиснулися у вузьку смужку і затремтіли. Він щосили замружився, намагаючись контролювати дихання. Дві сльозинки скотилися по неголених щоках і повисли на підборідді.

— Як ви взнали мій номер? — нарешті опанувавши себе, запитав він. — Як ви взагалі дізналися моє ім’я? Хто ви такий?

Незнайомець відкинувся на спинку стільця, всміхаючись, наче вчитель, що вперше побачив проблиск знання на обличчі безнадійного двієчника.

— Краще обговорімо винагороду. Ту, що ви заплатите, щоб ця течка зникла з вашого життя.

Захар міркував приблизно секунду. А тоді раптом рішучо взяв паспорт, підвівся й, не мовивши й слова, подався до виходу. Чоловік у Червоному проводив його поглядом з тією-таки схвальною усмішкою на обличчі. І лише коли Захар торкнувся до ручки дверей, чітко промовив йому вслід:

— Ви б погортали паспорт! Хоча б до третього фото.

Захар грюкнув дверима, вдавши, що не почув.

Уже надворі, намагаючись сховатися під перекособоченою парасолею, що наїжачилася зламаною спицею, Захар усе-таки розгорнув Льонин паспорт.

Усі казали, що у вісімнадцять вони були дуже схожі. Тільки Льоня стригся коротко, а Захар навпаки — мав довге волосся. Це вже згодом у нього з’явилися залисини. А Льонька наїв собі щоки… Він перегорнув сторіночку — Льоні двадцять п’ять. У нього дурнуваті вуса… Захар підчепив пальцем попсовану річковою водою другу сторінку. І ледь не впустив паспорт.

На третій світлині братове лице було точнісінько таке, як тиждень тому, коли його ховали. А ховали Льоню в закритій труні — через обличчя, що до непізнаваності обгоріло під час пожежі.

…Коли Захар повернувся в кав’ярню, увірвавшись, мов вихор, до напівтемної зали, Чоловіка в Червоному ніде не було. Тільки клята тека лежала на столі — витріщалась із моторошних світлин невидющими очима обгорілого Льоніного трупа.

Колись йому цю теку продав був якийсь сліпий. Захар зустрів його рано-вранці, йдучи на роботу. У дзеркальних окулярах і чорному бушлаті, він розгублено стукав довкола себе ціпком на перехресті, й видно було, що заблукав. Не місцевий. Запитав, де зупинка. Захар показав. А тоді сліпий почав просити купити в нього якісь журнали. Дістав із‑за пазухи грубу картонну теку, заходився пхати йому в руки й сльозливим голосом благав купити бодай щось. Захар відмахнувся й пішов було далі, аж тут цей тип розсипав журнали і почав рачкувати по землі, силкуючись їх позбирати. То була добірка тижневика, який видавали в обласному центрі. Захарові й задарма не потрібна була така макулатура. Але сліпий мав такий безпорадний вигляд, що він, ясна річ, повернувся, щоб допомогти.

Й ото він бере один із журналів і пхає сліпому до рук, аж ось бачить, що з обкладинки на нього дивиться усміхнене лице його брата: «Новий головний технолог Буськового цукрового заводу — про майбутнє відродження». Брат переїхав сюди років на два раніше, а згодом доля (а може, бісів цукровий завод) заманила сюди і Захара. У тижневику було велике інтерв’ю з братом і фотографії. Багато неймовірно красивих кольорових знімків Льоні з дружиною в них удома. На подвір’ї, на ґанку… Ось вони п’ють чай за