Іларіон Павлюк - Я бачу, вас цікавить пітьма, Іларіон Павлюк

— Купіть, будь ласка, — попросив сліпий. — За скільки хочете купіть.

— Добре… Я взяв би оцей…

Захар неуважно попорпався у кишенях, вийняв єдину двохсотгривневу купюру й сумно втупився на неї.

— Вистачить навіть монетки, — мовив сліпий, дивлячись кудись убік, наче силкувався розгледіти в порожньому небі бодай одну пташку.

— Так монетки якраз і немає…

На слові «немає» Захар виразно відчув, як щось дзенькнуло об нижні зуби і опинилося під язиком, і через це у нього вийшло якесь непевне «емае». Скривившись від металевого присмаку, він здивовано виплюнув на долоню невеличку мідну монету. З її ввігнутого боку на Захара дивилася сова.

— От і дякую вам! — зрадів сліпий і схопив монету з долоні.

— Це фокус? — сторопіло пробубонів Захар.

Замість відповіді сліпий втелющив йому теку з купою журналів і, насвистуючи, бадьоро пішов звідтіля.

Захар так і доплентався до пожежки — тримаючи теку в оберемку, наче в’язанку дров.

Колись тут була повноцінна пожежна частина, на чотири авто, але потім усе розвалилося і її зачинили. І нині, поки всі чекали відкриття заводу, було ні се ні те: лише двоє бійців, Захар і єдиний сто тридцять перший «ЗІЛ», що безвиїзно стояв у гаражі через давно «здохлий» двигун. Захар пройшов повз підлеглих, ледь обдарувавши їх чимсь схожим на «доброго ранку», прослизнув у свою комірчину, з порогу пожбурив теку з рештою журналів у смітницю і вмостився на дивані з отим єдиним числом, що дивився на нього братовими очима.

Льоня з дружиною нудотно солодко всміхалися з добрячого десятка світлин. Складалося враження, що в їхньому домі не лишилося жодного закутку, де вони б не встигли попозувати. Неначе вихвалялися: «Он воно, який у нас дім!» Захар і сам знав, що дім їхній був найкращий у селищі. Красивий. Немов створений для глянцю.

До будинків Захар мав слабкість. А будинки з журналів були його мрією. Він щоразу переконував себе, що журнальні будинки — несправжні. У реальному житті таких не буває. Занадто чисті, занадто затишні, занадто світлі. Його власний дім завжди скидався на барлогу, що потребує ремонту, або ж тим таки ремонтом роздовбану. За великим рахунком, це була протилежність будинків із журналів. Реальність на тлі мрії.

Від тієї миті, коли Захар уперше переступив поріг Льониного дому, він уже не міг думати ні про що інше. Як Льоня примудрився! Скільки він уже тут? Зо два роки? Де узяв гроші на оте все? Звідки в нього всі оті ідеї? Хто йому робив? Сам? Ні хріна не сам, у нього змалечку руки зі сраки!

Насправді в Буськовому Саду не було звідки взятися ні дизайнерському ремонту, ні дорогим меблям. Просто в братовому домі все було добротне, охайне і «по ділу», як любив казати Льоня. І сам він, до речі, цього наче й не помічав. А може, вдавав. «Звичайний будинок, — сказав тоді він. — У нас туалет досі надворі». «Але ж є баня», — подумав Захар, та братові нічого не сказав.

І ось тепер, у цій дірі, він бере журнал… Справжнісінький журнал, що пахне фарбою і сяє глянцем… І що він бачить? Льонин супердім тепер має ще ідеальніший вигляд. Щоб усі бачили! Щоб усі знали!

Того ранку Захар роздер журнал на шматки і пожбурив у смітницю слідом за течкою. А наступного дня знайшов теку на своєму столі.

— Хто поклав папку… — почав було він, розв’язуючи засмальцьовану тасьму, й затнувся.

Усередині лежав єдиний журнал. Той самий. Цілісінький.

Захар ніяк не міг це пояснити. Усі спроби відповісти собі на запитання, як таке можливе, неминуче наштовхували на думку, що він божеволіє, тому Захар просто запхнув теку якнайдалі в шухляду і постарався про це забути.

Та хіба можна забути про журнал, у якому фото ідеального будинку твого брата?

Захар відчував, що думки про дім зжирають його зсередини. Він сердився на Льоню за вдавану (так йому видавалося) скромність і ту поблажливість, з якою він казав: «Та звичайний у мене дім!» А те, що брат не мав жодного примірника оцього таки журналу, Захар сприймав як огидну й чванливу брехню. Мовляв, подумаєш, журнал — я вже звик.

Вечорами він часто замикався в себе в кабінеті, щоб вийняти журнал і знову пробігтися очима по світлинах. Захар намагався роздивитися в них щось, чого досі не помічав і не бачив. Яка підлога, як лежить плінтус, що за меблі… Йому не так хотілося мати таке саме, як видавалося несправедливим, що все те є у брата. Адже це його, Захарова, мрія: жити в будинку, як із журналу. І те, що її здійснює брат, до того ж буквально — включно із власне журналом — він сприймав як кричущу несправедливу кривду. Річ навіть не в тому, що Леонід був недостойний такої честі — воно і так ясно. Річ у тім, що виходило, начебто її не достойний Захар.

Якось, хтозна-навіщо всоте мордуючи себе спогляданням триклятого журналу, Захар наткнувся там на оголошення. «Куплю двигун „ЗІЛ“-131 в робочому стані. Дорого». Оголошення, ясна річ, було давнє, а приписка «дорого» іще нічого не означала, але Захарові очі загорілися. А ще й враховуючи те, що Павло Борисович однак обіцяє купити нове пожежне авто як не сьогодні, то завтра… І те, що старий «ЗІЛ» був списаний, а його двигун не працює вже чорті-скільки… Одне слово, Захар вирішив «просто подзвонити про всяк випадок», щоб не мучитися.

Неймовірно, але там і досі хотіли купити двигун, а «дорого» означало таки справді «дорого». І Захар закасав рукава.

Спершу видавалося, що справа безнадійна. Він шукав якісь запчастини, пропадав у гаражі цілісінькими днями. Зрештою перебрав руками кожен гвинтик. І мертвий движок ожив. А продавши його, Захар нарешті завершив ремонт. І навіть лазню збудував. Цілком імовірно, що переплюнув брата. Навіть радше за все таки переплюнув. Але чи то оті світлини мали вигідніший вигляд на глянцевих сторінках, чи то Льонина дружина вміла підтримувати лад краще за Захарову жінку, але він так і не заспокоївся.

А на початку зими в Льониному домі сталася пожежа. Кажуть, коротке замикання, а може, іще щось. Ґанок зайнявся перший — увійти в дім було неможливо. Сусіди відразу зателефонували, але їхати на пожежу не було на чому — обіцяного авто ніхто так і не купив. Гасили відрами, як за давніх часів. Згоріло вщент. Льоня з дружиною так і не прокинулися.

Захар пиячив кілька днів, а тоді постановив собі спалити проклятущу теку.

Папка спалахнула, наче була просочена напалмом, обсмалила