Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

Свідчення того, якою мірою ущільнилося страждання з часів Руссо. Тут ввижаються хоч і далекі, але гуманні архіпелаги. Класики не люблять розв'язки; їхнє найвище щастя має іншу природу. Погляд Бенна на розкладання плоті пішов далі, ніж погляд Бодлера; це також етап, який треба здолати.

Коли у похмурій кімнаті я прочитав уголос обидві строфи, то зробив дивовижне відкриття, що дотепер я постійно читав і цитував їх неправильно. Здавалося, що дотепер сліпа пляма в оці заторкувала слово «Moor» («болото»). Я сприймав його як «Meer» («море») й шукав іншу риму.

Помилку було виправлено; але я неохоче відмовився від неї.

Я закінчую берлінські спогади в той час, коли на вулиці сніжить, а пташки пурхають біля липи Штауффеберґа; якраз поряд зі мною на підвіконні снігур зі своєю самичкою дзьобає соняшникове насіння.

На календарі — 11 лютого 1970 року; сьогодні «попільна середа[510]» — увечері, як і щороку, ми підемо на вечерю «з равликами» в альтгаймському «Адлері». Учора на Рідлінзькій ринковій площі «спалили відьму». У цьому закутку Верхньої Швабії архаїчні риси ще зберегли свою свіжість.

Рукопис добігає свого кінця. Він потребував значно більше часу, ніж я розраховував. Перш ніж знову підхопити нитку оповіді, я, як і щоранку, взявся читати пошту. Переважно це була «hors d'oeuvres[511]», якої вистачить на весь день; я згадую про це у зв'язку з коментарем до «Ґоденгольма», який був в одному з листів. Очевидно, він був пов'язаний з тим місцем, яке цікавило також і Бенна, хоча й іншим чином. Вінтіла Оріа[512] написав мені з Мадрида (7 лютого 1970 року):

«Dominique de Roux m'a fait avoir «Visite à Godenholm». Je l'ai déja lu trois fois et à chaque lecture J'y trouve des nouvelles beautés. Le titre Jui même veut dire peut-être la maison des Dieux ou le toit des Dieux, si je ne me trompe, et il s'agît là de la dernière initiation, celle de la mort, esquissée ou pressentie de la première page (…)[513]».

Цілком випадково лист прийшов саме сьогодні, прийшов ad hoc, але подібні знаки є для мене свідченням того, що прихильність до цього тексту стає сильнішою. Андре Альмуро[514], який за прикладом французьких романтиків узимку міняв свою паризьку квартиру на сільський будинок у Шварцвальді, знову і знову запитує мене про різні деталі для своєї опери «Відвідини Ґоденгольма».

Книжка має влучити в самісіньке серце. Тоді вона знайде свій шлях крізь країни й моря. Ще багато років тому це довів мені візит Ґідо, одного молодого голландця, який нагадував того чоловіка зі Сходу, про якого розповідав де Квінсі. Там до зустрічі привело чуття опію, а тут мексиканський аромат.

Той східняк був лячним типом; він часто навідувався в кошмари де Квінсі. Сам Ґідо також з'являвся уві снах, але тільки як приязний гість. Здатність стати персонажем сновидіння дана не кожному; вона визначається співучастю в психокосмосі — й байдуже якою вона є.

Книжки мають свою долю — тут я бачив це знову, адже як міг Ґідо у своїй хижці на березі Мексиканської затоки натрапити на «Ґоденгольм», адже саме через нього він мене розшукав. Що могло дати йому читання цього зашифрованого тексту, написаного чужою для нього мовою? Принаймні інстинктивно він уловив, що там був змальований відомий йому шлях.

Хтось таки мав переслати чи привезти йому цю книжку — можливо, Вольфґанґ Кордан[515], який часто їздив до Мексики й рано помер. Або, можливо, він одержав її з кола Вольфґанґа Фроммеля[516], також однієї з ключових фігур, про яку мало говорять, але яку знають.

Під час Другої світової війни вони створили в Амстердамі осередок, мету якого було складно визначити — мистецький, політичний, філософський, сократичний, ґеорґіастичний[517], один із нервових вузлів, які Фроммель називав своїм «пфальцем[518]». Навіть до Парижа дещо просочилося з їхнього «будинку над каналом» — речі, про які я не хотів детально знати; я чув про це від Тротта[519], а також від Ергарда Ґепеля, коли той повернувся після одного зі своїх візитів до Макса Бекманна. Ґідо мав тоді шістнадцять років; він був для них «летючим велосипедистом[520]», йому ще пощастило, що його в той час не ліквідували.

Сюди він також приїхав на велосипеді, на якому об'їздив усю Європу, якщо тільки не пересувався пішки або автостопом. Якось він послуговувався зламаною машиною, на якій без документів навіть перетнув кордон.

— Ґідо, ви принаймні застраховані?

— Так, у вертикальному стані[521].

Ґідо мав щось таке, що впадало в око поліцейським, але після того, як ті трохи поспілкуються з ним, будь-яке непорозуміння залагоджувалося. Тихий, приязний гість. Коли вранці я заходив до його спальні, ліжко було неторканим. Він ночував на підлозі у спальному мішку, який служив йому і в лісі, і навіть під час дощу. Весь ранок він проводив у садку; він любив гаяти час під деревами, займаючись на самоті «Ї-Цзін[522]», розкладаючи поряд із книжкою та переставляючи стебла деревію.

Я знаю деяких людей, для яких «Книга змін» багато значила; для більшості, як, наприклад, для Ернста Вільгельма Ешманна[523], це пов'язано з прихильністю до всього далекосхідного. У Ґідо це переплетіння сягає аж до самого дна. І якщо це дно досягнуте, тоді дух спроможний стати авгуром, і тоді можна запитувати будь-якого оракула: він дасть відповідь. Це буде більш або менш вигадливий ключ серед інших. Матерія стає безмежною батьківщиною. Тоді як під час сп'яніння ключ можна викинути.

Час від часу серед пошти траплявся лист від Ґідо — з Голландії, Німеччини, Сполучених