Ернст Юнгер - Наближення. Наркотики і сп'яніння, Ернст Юнгер

Штатів чи Мексики. Були довгі телефонні розмови з Каліфорнії, які непокоїли мене високою вартістю. Ґідо працював там столярем — тижневого заробітку йому вистачало. Якийсь час він писав із Франції, де на одній фермі доглядав за дітьми; у нього це добре виходило.

«Наразі у нас є трирічний германо-американець, який прибув сюди з важким «телевізійним» отруєнням. За декілька днів всі його «вогнепальні» фантазії щодо всього живого відступили; наразі пацієнт абсолютно спокійно лежить на лужку і розглядає квіти».

Листи, хоч і не були написані рідною мовою, мали афористичну стислість. «До Нового року я хоч і склав для вас одного листа, але, як і більшість розчерків мого пера, він зник у сміттєвому відрі. Отже, сьогодні геть від Фауста. Минулого літа у Вільфлінґені Ви сказали: «Історично Європа мертва». Історія світу — то перейми народження жіночого принципу. Досі людство ходить ще на чотирьох. Вольфскель[524]: «Кров сімені, отрута духу». Убивство квіткових дітей[525] у Нью-Йорку я сприймаю як Менетекель[526]. «Психоделічний» — це звучить ніби якийсь фармацевтичний препарат. Слово походить від гуру американської релігії Alice-D[527]. Здається, там за останні роки відбулися величезні зрушення. Я ні до кого не приставав, але читав на цю тему все, що траплялося. З Тепостлану[528] надходять відомості, що ви збираєтесь у подорож до Мексики. У «Міркуваннях про техніку», — на жаль, у мене тільки англійською, — я натрапив на фразу: «Life is reduced to a choise of evil[529]». Старий, чорний як сажа негр — на додачу він ще й був кочегаром, — який трапився мені у хащах Гаїті, задав мені ключове запитання нашого часу: «Wat je fooh[530]?» Він мусив повторити його разів з п'ять, поки нарешті я збагнув його піджин. В Німеччині ми одержали в подарунок L.K.W. з новонародженим двигуном: Liebes-Kraft-Wagen[531]».

І так цілими сторінками. Текст розпадається на асоціації. Таким чином розважаються і знаходять порозуміння, коли вже дещо випили. Ґідо чудово майстрував з дерева, він робив столи й вирізав сандалі, які цінували навіть сноби. Та як тільки ґешефт почав розвиватися, він уже не мав від нього жодного задоволення. Мені здається, що він був у якомусь притулку, перш ніж прийшов до амстердамських «підпільників». Хто там ще не зруйнував себе, мусить мати «добрий кендюх», як то кажуть у Швабії.

285

Можливо, ця форма екзистенції набуде поширення. У суспільстві все більше буде людей, позбавлених не лише батька, але й обох батьків. Держава, цей «тисячолусковий дракон», перетвориться в педагогічного велетня, який, немов за помахом чарівної палички, створюватиме все нові школи, що все менше відрізнятимуться від фабрик. Експлуатація зміщується, стає інтенсивнішою; так само, як раніше м'язова сила, тепер монополізується мозок.

Чи буде таким чином еволюція доведена до кінця й чи виллється сам процес у стабільний порядок? На це запитання Ніцше давав негативну відповідь, натомість Гакслі та Орвелл стверджували, що все саме так і буде, проте в песимістичному ключі. Візія Гакслі в останні роки життя знову повернулася до блиску й злиднів останньої людини — до ідеалу «надто багатьох», як казав Ніцше.

Посилюватиметься не лише вавилонська розбудова педагогічного автоматизму та автоматичної педагогіки, але й глухий невпокій тих, кого все це заторкне. Щойно розгорнеш газету, як натрапляєш на його сліди.

Ця гра народилася не сьогодні, адже віддавна дух часу вихваляв із великої ярмаркової буди свої спеціальні номери — то як фокусник, то як барахольник, а невдовзі як зубодер. Якщо хтось два чи три рази заплатив за вхід, де з нього знімали не лише останню сорочку, але й просили продати душу, то вражений вірянин обертався на нахабного кредитора, який уже сам підіймався на трибуну. Сцена стає ще вбогішою:

Навколо тебе — тлінь, і цвіль, І жах потворних кістяків[532].

Коли пустеля збільшується, вона вкривається кістьми, ребрами, цілими скелетами; це також лише гра, яка повторюється. Переходи вже нічого не вимагають. Аби вивчати ці процеси, треба шукати підказки якщо не у міфології, то в палеонтології.

286

Таким чином, «Ґоденгольм» був для мене не лише суцільним монологом. Він привів до мене декількох осіб, які зналися на межових станах, але не мали якоїсь програми дій.

«Притулки» — це один із евфемізмів, який виникає тоді, коли втрачаєш батьківщину. Вони, як відомо, випускають великий відсоток кримінальних злочинців, проституток, психопатів усіх видів. Це тіні пристрасті, яка не може бути втамованою. Дерев'яна квочка, хай би як майстерно її зробили, не потрібна курчатам.

Ґідо крім Ї-Цзін завжди мав із собою деякі заспокійливі речі — жменьку Mescal Bottom[533], марихуани й такого іншого. Якось він навіть привіз із Ла Морі (так звалася одна ферма, яку він знав з дитинства) квітковий горщик з блідими паростками коноплі. Він не знав, що в нашому кліматі вони не набувають жодних особливих властивостей.

Про це ми розмовляли суто теоретично, тим більше, коли в мене виникло враження, що його фізичний стан зазнав впливу через свої «мандрівки» — й не так через їхню частоту, як через інтенсивність. «Великі» наркотики, які ми зараз розглядаємо, не ведуть до залежності. Зрештою, хворим можна бути все життя, але померти — тільки раз. Очевидно, саме тому велике сп’яніння на батьківщині цих наркотиків також є табуїзованим. Воно призначене або для обізнаних, або обмежується ініціаціями й святкуваннями. Тут достатньо трьох наближень: під час посвячення в дорослі, перед одруженням та на смертному одрі. Кажуть, Гакслі незадовго до смерті прийняв мескалін. Хай там як, а це краще за опіати.

«Помирати не так уже й легко», — такими були останні слова мого дядька Пауля. І це таки справедливо — саме тому цього треба навчитися. Такі речі важливіші за всю машинну техніку разом із польотами на Місяць. І про це люди завжди знали, ще в часи елевсинських містерій, ще за лангобардів,