Ольга Островська - В твоїх руках не страшно, Ольга Островська

Розділ 53

− Ви казали, що не б'єте жінок, − з гіркотою нагадую йому. − Обманювали?

– А я тебе дуже ніжно та ласкаво ляскати буду. По голій попі. А потім поцілую, щоби точно не боліло, – обіцяє його демонічна величність, явно наближаючись. – Зате не будеш більше калічити себе.

Щось мене його обіцянка зовсім не заспокоює. Навпаки змушує ще більше нервувати. І що означає «калічити»? Я нічого такого не робила. Принаймні навмисне. Він що, подумав... що я хотіла щось собі зробити? 

− Не треба. Я ніяких дурниць не творила і ніяк себе не калічила. Лише випадково впала, – поспішно запевняю його.

– А кров звідки?

– Ногу поранила об уламок, – відповідаю абсолютно чесно, сподіваючись, що мені все-таки дадуть спокій.

Наївна, знаю.

Ширма відлітає геть в одну мить, і ми опиняємося віч-на-віч. Він у строгому чорному камзолі, застібнутому на всі ґудзики, у кюлотах і високих чоботях, і я – в одному простирадлі, що так і норовить з мене звалитися, з брудним сплутаним волоссям. І вухами, що відверто стирчать з-під брудних пасем, і які його, до речі, зовсім не дивують.

Мене пропалюють уважним стурбованим поглядом, який невдовзі зупиняється на моїх босих ступнях, вимазаних у крові.

− Як це сталося? – похмуро цікавиться король, підходячи ближче. – Ти тому кричала?

− Я несла скляний флакон, коли ви постукали, − повідомляю його з долею докору. Щось я справді надто язиката стала. Не на добро це. Так і до реального покарання можна договоритися.

І треба ж, я раптом помічаю прикрість і навіть жаль у чорних, як пітьма, очах.

− Вибач, я цього не хотів, − м'яко вимовляє Аєдан, змусивши мене відверто розгубитися.

Він що, дійсно просить вибачення у мене? Чоловік визнає свою провину? Це зі мною взагалі відбувається?

− Іди до мене, я подивлюсь рану, − простягає мені руку.

− Не треба. Я сама можу, – хитаю головою, стискаючи на грудях простирадло. Від однієї думки, що він торкатиметься моєї оголеної шкіри, тілом біжать дивні мурашки.

− Маленька, давай не будемо сперечатися через такі дурниці. Ти поранилася через мене, хіба не так?

Можна сказати і так. Якби він не постукав так гучно й різко, я б флакон з переляку не впустила. Але визнавати це вголос… дивно та тривожно. По-перше, я набагато більше винувата – мені явно слід бути менш незграбною, а по-друге… надто я звикла до того, що чоловіки у своїх промахах звинувачують інших… і карають за свої промахи також… інших. А тут ніби й провини його особливої ​​немає.

– Так. Отже, мені й загладжувати провину. Іди сюди, – не дочекавшись від мене відповіді, карбує Аєдан.

І от чому він ніби намагається провину загладжувати, а виходить так, що знову командує і наказує?

Я все мовчу, намагаючись підібрати розумні та переконливі заперечення, а Аєдан вочевидь сприймає це якщо не за згоду, то за незаперечення точно. Підступається до мене ще ближче. І вже надто звичним рухом підіймає на руки. Я тільки й встигаю, що стривожено видихнути, щосили намагаючись утримати прокляте простирадло.

− Чи можу я дізнатися, що ти тут робила? – питає він, всаджуючи мене на ту саму лаву, де я залишила свої речі, а сам присідає навпочіпки й підіймає мою ногу, змушуючи мене поспішно прикриватися простирадлом, щоб не світити найпотаємнішим.

І все одно я помічаю швидкий чоловічий погляд мені поміж ніг і те, як хижо здригаються його ніздрі. Мої щоки миттєво починають горіти збентеженим рум'янцем.

– А хіба це не очевидно? − киваю я на балію з водою, що вже потроху остигає, намагаючись його відволікти від розглядання мого тіла. − Хотіла помитися з дороги.

Відволікти не дуже виходить. Займаючись моєю раною, демон раз у раз кидає короткі погляди то на мої голі коліна, то на схрещені на грудях руки, змушуючи гостро відчувати свою майже наготу і беззахисність перед ним.

– Це я зрозумів, – киває відсторонено. – Але чому тут? На тебе чекає велика зручна ванна в моїх покоях. З купою всяких жіночих штучок та примочок, якими ви так любите користуватися під час купання. І до речі, хто тобі воду наносив? − оглянувши мою ногу, Аєдан бере приготовлений мною рушник, і, мокнувши його попередньо у воду, береться ретельно відтирати мою ступню від крові та бруду.

– Я сама наносила, – зізнаюся тихо.

Демон навіть завмирає, ошелешено скидаючи на мене погляд.

– Тобто як сама? − уточнює сердито. − Ти хочеш сказати, що будучи фізично та магічно виснаженою, сама тягала відра з водою?

І так це загрозливо звучить, що я мимоволі зіщулюся. І мені величезних зусиль коштує тримати голову прямо.

− Так, я носила по пів відра і сама собі приготувала ванну. І спокійно помилася б тут, – повідомляю йому рівно.

− Якби я тобі не завадив, так? Ти це хотіла сказати? – примружується демон.

– Ні, – запинаюся злякано. Зовсім не це... хіба що подумки. Але думки це моє особисте.

Він тепер… розлютився?

Але Аєдан раптово широко посміхається.

– А мені здається, що так.

– Ні, – хитаю головою. Він знущається з мене? Чи провокує?

− Безсумнівно й очевидно, так. Зізнайся вже. Ти розлютилася, що я прийшов і перешкодив тобі, – хитро мружачись, спокушає демон, дивлячись мені у вічі, кутаючи своєю темрявою, змушуючи розслабитися, викликаючи бажання бути відвертою з ним.

− Хто я така, щоб на вас злитися? – знизую обережно плечима і, не витримавши, додаю. – Але… вам необов'язково було сюди ломитися.

Щоб тут же злякано затиснути собі рота долонею.

– Вибачте, – шепочу, жалібно дивлячись на нього.

− За що? – скидає Аєдан брови. − Ти нічого страшного не сказала. І ти маєш повне право не погоджуватися зі мною. І навіть сперечатися. Думаю, мені принесе величезне задоволення доводити тобі свою правоту приємними для нас обома методами.

Це не може бути сказано ним серйозно. Він король, а я служниця. Які права я можу мати зараз, якщо, навіть будучи королевою у себе на батьківщині, я майже ніяких прав не мала? Але щось дивне між нами відбувається, і я більше не можу дозволяти собі заплющувати на це очі. То може... настав час запитати? Чи скористатися цими своїми ілюзорними правами?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍