Левко Лук'яненко - На землі кленового листу, Левко Лук'яненко

Нам, совітським людям, усе життя повторювали, що буржуазний світ побудований на безжалісній конкуренції, гонитві за грішми, що в капіталістичному суспільстві людина людині — вовк, і немає такого злочину, якого б акули імперіалізму не вчинили за великий куш. Без кінця повторювали, що міжнародний капітал не знає кордонів, не має патріотичних почуттів і керується у своїй діяльності тільки одним — прагненням до наживи. Якою ж далекою від цієї комуністичної пропаганди виявилася сьогоднішня капіталістична дійсність!

Культурна атмосфера заможного суспільства виховує людей чемними й доброзичливими. Але я хотів глянути глибше. Отже, про Марксових хижих капіталістів і тих капіталістів, з якими ми в посольстві зустрічаємося мало не щодня. Велика американська криза 1929–33 років — це той рубіж, який поклав край старому капіталістичному суспільству з необмеженим пануванням приватної власності і започаткував нову стадію його розвитку, для якої характерне втручання держави в соціальні проблеми суспільства. Марксів капіталізм перетворився на соціалізований капіталізм. Від 30-х років Марксового капіталізму не існує в світі, а нас комуністи лякали ним. Капітал, казав Маркс, за своїм характером міжнародний, і він не визнає державних кордонів.

Він міжнародний у тому сенсі, що шукає місця застосування для свого національного капіталу по всьому світові. Проте кордони він визнає, бо ж визнає закони іншої держави і використовує свій капітал відповідно до вимог економічних законів іншої держави.

Форд збудував автомобільні заводи в Австралії і Європі, японці збудували заводи в Америці, фірми Рено, Мерседес, Вольво продають свої авто у всьому світі, щоб збільшити свій капітал.

Капітал буває індивідуальний, колективний, державний і змішаний.

Індивідуальний капітал в основному працює на батьківщині. Нагромаджуючись, він частину спрямовує за кордон для збільшення заробітку для себе. Колективний капітал — це гроші або добро акціонерів, що вкладені в якесь підприємство, фірму, банк. Часто це вкладення має форму акцій. Акціонерний (колективний) капітал у вигляді підприємств перебуває в управлінні директорату.

І індивідуальний, і колективний капітал (як, звісна річ, і державний) працює на основі національного законодавства. Це законодавство у наш (на відміну від Марксового) час регулює не лише правила підприємницької гри власників капіталів, але й враховує соціальні потреби всього суспільства. Свобода економічної діяльності обмежена податковим і трудовим законодавством та різними обов’язками соціального характеру. Вихід його за кордон відбувається також на основі вимог внутрішніх законів і законів інших держав. Отже, контрагенти з різних країн при укладенні контракту природно діють в інтересах своїх країн. Фірма не йде слідом за капіталом. Навпаки, вона спрямовує капітал до іншої країни для того, щоб там заробити і повернути заробіток для внутрішнього виробництва, для своїх робітників, для своєї країни. Відкриті демократичні суспільства зі свободою економічної діяльності, правила якої докладно врегульовані національним законодавством у загальнонаціональних інтересах, виховали тип підприємця, який за всяких обставин і в переговорах з будь-якою іноземною фірмою дуже пильно дбають і про свою фірму, і про свою батьківщину.

Комуністичне гасло «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!» стисло висловлює перевагу класових інтересів над національними.

Комуністи повірили, що рушієм історії є боротьба класів усередині кожної нації, дарма що абсурдність цієї тези спростовує історія.

Вони повірили, що категорія нації підпорядкована категорії пролетаріату, тому й не сумнівалися в прогресивності поширення у світі так званих комуністичних пролетарських режимів.

Вони повірили, що майбутнє за великими державами, що українська національна держава неможлива, і тому русифікація — прогресивне явище.

Вони не думали про українські національні інтереси, вони не мислили національними категоріями, і коли за велінням долі з окупаційної адміністрації перетворилися на провідну верству, зокрема і на адміністрацію незалежної держави, виявилися руйнівниками її економіки, а не будівничими. Імперський центр, який раніше тримав їх у певних рамках, зник. Рамки, в яких би їх тримало усвідомлення необхідності діяти в національних інтересах, не існували. Вони раптом стали господарями заводів і фабрик, що випали з-під влади Москви і стали наче нічиїми — Верховна Рада оголосила їх українськими і залишила в безконтрольному розпорядженні колишнього директорату. Люди з пролетарською свідомістю без любові до України та жодного бажання захищати національні інтереси стали господарями величезних багатств України! Ясно, як вони заходилися господарювати — повезли товари на світовий ринок за демпінговими цінами задля власної кишені.

Усвідомлення залежності індивідуальних інтересів від стану справ у державі в умовах свободи економічної діяльності примушує приватних підприємців задля власної вигоди прагнути у взаєминах з іноземними підприємцями дбати про добро своєї країни, а у внутрінаціональних взаєминах парламенти й уряди прагнуть до суспільної стабільності та зменшення напруження між різними суспільними верствами за допомогою зменшення різниці в достатках поміж найбагатшими і найбіднішими.

Коли б капіталісти не мали національної свідомості, а тільки гналися за прибутками, вони б не здійснювали програми заощадження своїх національних корисних копалин (що ми бачимо на прикладах США та деяких інших розвинутих держав).

Маркс казав, що капітал проявляє егоїзм і до національних інтересів йому байдуже. Насправді ми бачимо, що він проявляє патріотизм. І це нормальний стан теперішнього світу. Країни розвиваються не однаково, і високорозвинені допомагають країнам третього світу.

А Україні, вступаючи в коло незалежних держав, слід зрозуміти, що правила гри між ними, в тому числі й моральні норми, встановилися до нашого виходу на міжнародну арену. І якщо ми не маємо зарозумілого наміру змінити ті правила, то слід їх прийняти. Тоді на нас не дивитимуться, як на диваків, і нам стане легше жити. США, Франція, Росія продають зброю і заробляють великі гроші. Україна успадкувала великий військово-промисловий комплекс. Вона могла б не знищувати його, а вдосконалювати виробництво зброї і продавати її. Ні, ми захотіли бути «святішими від Римського Папи»: зброя, бач, призначена вбивати людей, отже, аморально на ній заробляти.

Ну й що, Україна виправила світ? США, Франція, Німеччина, ці передові й культурні держави, засоромилися продавати зброю? Та де там! Отже, ми світ не виправили, а втратили багато.

Ще одна ілюзія.

Україна була колонією. Була пригнічена, ув’язнена. Мучилася і страждала. Тепер вирвалася з неволі і з’явилася перед іншими народами. Ці інші народи мали б радіти нашому виходові з неволі, співчувати, допомагати. Та нічого подібного ці інші народи не відчувають. Вони цікавляться нами з точки зору своїх інтересів: що можна у нас купити дешевше, що можна нам продати дорожче і чи не можна нам підкинути неякісний товар?

Вони дивляться на нас з острахом: чи не станемо ми їм загрожувати, бува, війною, чи не станемо ми їм великим конкурентом на світовому ринку?

Клуб високорозвинених держав — це клуб обраних. Вони не поспішають впускати